22. Пригоди на шляху, і відчай у обнадіяних серцях

Музичний супровід:
Efisio Cross – Can I keep you?
Sleep Token – Damocles
Aude – Sheen
Kalandra – Helheim (Extended)
Sofia Camara – Who do I call now? (Hellbent)
ROXOLANA & Wavewalkrs – Пташка

Нарре ми з Феделом покинули без труднощів. Вартовці на воротах лиш окинули нас похмурими поглядами і мовчки кивнули. З того, що не віталися з рудим принцом офіційно, я зрозумів, що про його особу вони тями зеленої не мають. І, швидше за все, Федел це з самого початку замислив – нікому свою персону не розголошувати. І правильно, а то Азар міг наказати не пропускати його в місто, і все на тому.

За межами столиці ми пришпорили коней і пустилися в справжнісінький галоп. Рівнинна територія навколо міста це дозволяла, тож мчали в шаленому темпі аж поки місцевість не змінилася більш горбистою і поки наші вірні товариші геть не стомилися.

Щойно коні сповільнили хід, я взявся роззиратися довкола і зауважив, наскільки пожовкли дерева й повсихалася польова трава, порівняно з тими днями, коли ми з Мілею лише їхали до Нарре. Осінь сповна демонструвала свою присутність у лісі, в який ми з принцом якраз в’їжджали.

— Наскільки пригадую, неподалік має бути струмок. Я цією ж дорогою виїжджав до Нарре, — привернув мою увагу Федел. Він лагідно поплескав свою кобилку по шиї. — Напоїмо їх і знову прискоримося.

Я кивнув і мимоволі прислухався до збитого дихання Вихора – кінь справді забігався, хоч це явно не був його максимум. Ще з першої нашої зустрічі знаю, яким швидким він може бути. Але подорож у нас очікується довга і виснажлива, тож сили друга варто поберегти.

— Ви знаєте, як давно Азар поїхав? — спитав я, згадавши, що геть забув вивідати про це в Жана. В той час ми вже знайшли потічок і напували біля нього коней. Та й самі встигли напитися.

— Трохи більше тижня тому, — відповів принц, скоса зиркнувши на мене (мабуть, здивувався тому, як фамільярно я говорив про Злюку). — Тож варто поспішити, аби він не скоїв якого лиха з принцесою Емілією.

Я мовчки погодився, зціпивши зуби й до скрипу скрутив долоні в кулаки. Вихор стривожено форкнув, реагуючи на це, тож довелося заспокійливо його погладити.
Відчуваючи, як потроху здіймається вітер, я стягнув із шиї шарф і обмотав ним голову. Бракувало ще, аби її надуло при шаленій скачці.

Через хвилин десять невеличкої руханки, аби розслабити напружені їздою м’язи, ми з Феделом знову сиділи верхи. І хоч я не сподівався рушити галопом одразу, саме це й відбулося. Рудий принц точно не збрехав, коли говорив, що, їдучи наодинці, жене, наче знавіснілий. Навіть якщо нас було двоє, він собі не зраджував, тож доводилося не відставати, аби не бути тягарем. І, слава богу, швидкість Вихора цьому сприяла. Але й Феделова кобила чудово бігла – вочевидь, Вілендор одну з найкращих йому дав (еге, бо та, на якій принц приїхав, була ледь не до смерті загнана).

Вітер здирав із дерев листя й кидав їх в обличчя, а ще змушував червоніти носа і сльозитися очі. Іноді аж крізь шпарини в светрі пробирався, від чого я періодично тремтів. Хоч крізь поріділі гілки й пробивалося сонце, та тепла від нього було обмаль, а тому подумки я щиро дякував Жанові за позичений одяг.
Особливо тоді, коли ми нарешті спинилися на ночівлю і стало більш відчутно, що природа навколо буквально дихала осінньою сирістю.

Федел узявся збирати хмиз для багаття, а я прив'язував коней до найближчих дерев і годував їх вівсом. Минало все це в тиші, бо поки ні я, ні вінценосний не горіли бажанням теревенити. Мабуть, Федел був говірким лише з певними людьми, як-от із Вілендором.
Наостанок я дістав із речмішка яблуко і пригостив ним Вихора, заодно подякувавши другові за сьогоднішній чудовий біг і маневри між деревами. У відповідь той пихато форкнув, ніби мовляв: «ясна річ, за таке навіть нема чого дякувати».

І собі пирхнувши на випад жеребця, я взявся розстеляти покривала, на яких ми з принцом мали би спати. Робив це неподалік від коней, бо їхнє тепло вночі нам точно не завадить. Цупка тканина неприємно терлася об свіжі мозолі на долонях. Кепські з ними будуть справи до приїзду в Мелаар. Втім, рукави Жанового светра доволі довгі, тож обходитимуся ними – вже краще, ніж нічого.

— Вілендор розповів мені про вас із Емілією, — у своїй завше спокійній манері заявив Федел, коли ми вже грілися біля ватри, жували в'ялену свинину з твердим сиром і дивилися на зорі, які блимали поміж верхівками дерев.

Вітер на ту мить уже стих і лиш чутлива осика тріпотіла залишками листя від ледь уловимих подувів. Десь віддалік ухала сова, а біля ніг потріскував вогонь. Повітря пахло м’яким деревним димом і опалим листям.

Від почутого я мало не вдавився м’ясом – закашлявся і мусів відпити води з фляги.
Федел же захихотів і зміряв мене поблажливим поглядом:

— Не турбуйся, я не…

— Пробачте, що особисто вам не сказав, це так ницо з мого боку!.. — забелькотів я, намагаючись підібрати виправдання, аби не почуватися перед хлопцем настільки некомфортно. — Я не знаю, як так вийшло, повірте! Я знав про всі обставини і стримував свої почуття до останнього, але…

— Заспокойся, — лагідно вгамував мене Федел, на мить стуливши повіки. Відтак відкусив шматочок сиру, повільно прожував його під моїм напруженим зором, і лише тоді продовжив:

— Не варто просити пробачення за те, що вибрало твоє серце, — ці слова прозвучали так м’яко, що я мимоволі відчув, як невидимі лещата припиняють стискати кожен м'яз у тілі. — Ти з найпершої зустрічі здався мені дуже розсудливим, тож не думаю, що вибір «кохати Емілію» ти зробив спересердя, — рудий звів плечима так, ніби це було очевидним усім і кожному та зробив ковток води. На мить я завмер від усвідомлення, наскільки цей хлопець проникливий. І остаточно не знав – добре це чи погано.

— Все одно пробачте, — швидко мотнув головою я. Відчуття провини перед Феделом не хотіло так просто поступатися місцем чомусь приємнішому. — Я до останнього думав, що цього не мало статися – в неї ж уже є чудовий наречений, — я пригнічено всміхнувся й кинув на принца несміливий позирк. Той лише рукою махнув.