21. Два принци, осінній вітер і надія на краще

Музичний супровід:

Nothing But Thieves – Particles (piano version)

Jonah Kagen – The roads

Woodes – Lifetime (meadow session)
 

Сонце поволі продиралося крізь похмурі осінні хмари, повзучи на вершину неба. Вітер ліниво ворушив вершечки пожовтілих дерев, не прикриті капелюхами чуприни селян у навколишніх полях і Жановий темно-смарагдовий плащ.

Молодик мовчки дивився у спини найманців, які поступово віддалялися від королівського палацу. Підводи з припасами торохтіли по бруківці, а коні бадьоро цокали копитами.

Заступник їхнього командира, який їхав у кінці колони, востаннє обернувся і глянув прямо на Жана. Стукнув кулаком по грудях і кивнув із украй серйозним обличчям.

Капітан гвардії зробив так само, а відтак розвернувся й рушив до воріт замку. До нього тоді ж підбігли кілька підопічних – королівські гвардійці у темно-зелених сюрко з сірою облямівкою і срібним гербом-нашивкою.

— Перш ніж вони повернуться, у нас є не більше тижня, — заговорив Жан, швидко крокуючи коридором. Рядові не зводили з нього уважних очей. — Пов'яжіть і киньте в підземну тюрму всіх найманців, які ще залишилися в замку, і по двоє стійте на кожному вході й виході. А челядь, яку найняв принц Азар, понаганяйте по хатах.

— Так, капітане!

Гвардійці порозбігалися коридорами й кімнатами, наче розсипний по підлозі горох. А Жан рушив до покоїв молодшого принца, адже саме там мав зберігатися ключ від камери Вілендора.

Дорогою капітан витягнув із поясної сумки копію листа, який, власне, й допоміг позбутися більшої частини найманців. У ньому голова сусіднього міста, другого за величиною після Нарре, просив про поміч у боротьбі з повстанцями, які не згодні зі свавіллям Азара і вимагають почати пошуки зниклого Вілендора. Оскільки у договорі молодшого принца з найманцями був пункт, який зобов'язував їх виконувати роль війська в такі миті, відмовитися вони не могли. Прохання було написано за всіма традиціями, навіть підпис голови містило. Особливість була лише в тому, що геть усе в ньому було брехнею. Жан ідеально скопіював як почерк аристократа, так і його підпис. Навіть якби сам Азар побачив цей лист, навряд би щось запідозрив…

Жан глухо лайнувся і, спинившись біля стіни, над найближчим факелом спалив листа. Він був людиною честі й обманювати, ба більше – використовувати це своє підле вміння до копіювання, йому було – як на страту йти. Але й кров зайвий раз проливати не бажав, тож із двох зол довелося вибрати менше. Якщо це було єдине, завдяки чому він міг повпливати на найманців без бою, дурно було б не скористатися цим умінням. Крім того, про нього більше ніхто не відав.

«Сподіваюся, коли найманці дізнаються, що лист і прохання були підробкою, їм не закортить порішити тамтешнього голову… – спохмурнів Жан, стиснувши губи. – Нехай сприймають це як відпустку, і нікому від того зле не буде».

Поспостерігавши за тим, як осипається попіл від пергаменту, капітан кивнув сам собі й рушив далі.

Біля дверей у принцові кімнати вже стояло не двійко найманців (яких про всяк випадок залишив Азар), а пара набурмошених гвардійців, які, тим не менш, стримано всміхнулися, уздрівши свого командира. І без зайвих слів пропустили його всередину.

— Швидко впоралися, молодці, — похвалив підопічних Жан, уже зачиняючи за собою двері в покої.

«Хутко думай: де Азар міг сховати ключа? – капітан у поспіху зиркав по закутках спальні. – І так на збір найманців у дорогу кілька днів витратив, а тепер ще й на таку дрібницю час гаяти…»

Піднімаючи подушки, відсуваючи шухляди, відкриваючи тумбочки, зазираючи під ліжко і за ліжко, ближчим до мети Жан не став. І в кабінеті молодшого принца успіх його не наздогнав. У шухлядах освітленого тьмяним осіннім сонцем масивного стола теж нічого не було. Як і в інших тумбочках під стелажем із книгами.

«Трясця, та де ж цей малий його сховав… – супився Жан, ставши на коліна й заглядаючи під шафу. – Їй-богу, якщо знайду той ключ, буду тішитися йому, як дитина новій ляльці».

— Капітане! — рядовий гвардієць спинився на порозі в кабінет і на мить спантеличився Жановим плазуванням по підлозі. — Прибув принц Федел Фарза, — миттю доповів після вимогливого погляду каро-зелених очей.

— Хоч якась гарна новина, — кивнув Жан, підводячись. Наостанок він ще раз окинув кімнати Азара похмурим позіром і лише тоді звернувся до підопічного: — Веди мене до нього.

*****

— Наскільки довго ви знайомі з принцом Феделом? — спитав я, спираючись спиною на студену стіну й перебираючи у пальцях свій уже одвічний амулет у формі літери «Л».

Минуло кілька днів відтоді, як Жан (все ж називатиму його так, а не «Жаданом», бо це якось правильніше і стосовно самого хлопця, і стосовно цього світу) приходив до нас. За той час я встиг як понадумувати собі всякого жаского стосовно Азара й Емілії, так і втішитися надіями (подекуди реально смішними) на хороше. І коли думки про це зволяли покинути мій розум, ми з кронпринцом, як зазвичай, знаходили про що потеревенити. Він далебі був начитаною людиною, як і говорила Міля.

— Та десь неповних два роки, — замислено викопилив губу Вілендор. Я вдивився в його вираз обличчя, аби спробувати здогадатися, про що хлопець думає. — Ми потоваришували, коли він із сестрою вперше приїжджали сюди на осіннє королівське полювання. Пригадую, я тоді більшість днів проґавив, бо занедужав – було так холодно! — принц навіть затрусився, направду яскраво згадуючи той час. — Але потім у замку тривав бал, там ми вперше побачилися. Пам'ятаю, як попервах плутав їх із сестрою – вони такі схожі, ще й одного зросту, — зніяковіло захихотів кронпринц, і навіть не зблизька я зауважив, як у його очах блистить радість і тепло від тих спогадів.

— Його високість Федел хороша людина, так? — безпристрасно спитав я, немов і не звертаючись до Вілендора, і втупив погляд у стіну навпроти.

— Мабуть, — кивнув кронпринц. — Хоча є багато моментів, які мені про нього невідомі, — гмикнув хлопець так, наче його забавляла ця Феделова таємничість. — Але загалом…