20. Повернімося на початок

Музичний супровід:

A Million in Vermillion & Periwinkle – Sol

Sarah Barrios & Eric Nam – Have We Met Before?
 

Повітря пахло землею, пилом і чимось кислим. Шкіри на обличчі торкалася тонка смуга тепла. Мабуть, то було сонячне світло. Але ж пригадую, що надворі стояла ніч і бушувала гроза… Чи я встиг прибігти до студії, безпам’ятно заснути і вже настав ранок?

Мені тоді щось не дуже в це вірилося…

Я відчув під лопатками холодний камінь, заворушився у спробі підвестися й зашипів від ниття в животі. Зболено розплющив очі і світ зверху заграв розмитим калейдоскопом бруду, сірих тіней і невідомих фасадів. Як прокліпався, на мить здалося, що хтось із самого ранку витягнув мене на якийсь із провулків центрального Львова. Але все ж я надто добре знав своє місто, і такого закутка в центрі ніяк не пригадував.

Обабіч мене стояли великі дерев'яні бочки, валялися якісь балки і один на одного були поскладані ящики. Ну чисто якийсь ремісничий закуток.

Зрештою, я все ж підвівся і, тримаючись не за живіт, а за суцільний синяк, оглянув себе. Одяг на собі не впізнав, він нагадував убрання якогось простака з середньовічної Європи. Смикнувши на собі помнуту лляну сорочину і насупившись, я звів очі вперед і нерішуче зробив крок назустріч світлу.

— Де я, в біса? — прохрипів, і в ту ж секунду притулив долоню до рота. Присмак крові посилив і так чималу розгубу, як і біль у щелепі. Вона наче стала однією великою раною. — Господи, мене що, хтось побити встиг? Якого дідька…

Я злизав з губи засохлу кров і взявся гарячково міркувати, що могло зі мною трапитися. Але пам’ятав лише як увечері злива шуміла бруківкою, як я поспішав до студії, і як раптовий спалах світла геть-чисто мене засліпив. Ще й бік так заболів…

Точно! Мабуть, мені хтось ліхтариком в очі посвітив і вирубив. А тоді, певне, обікрав…

Я стиснув брудні пальці з обдертими нігтями в кулаки й подумки вилаявся через ту здогадку. Та все ж вона не пояснювала на мені іншого одягу й перебування в невідомому місці. Серце неспокійно калатало в грудях, бо хоч і не хотіло, але погоджувалося з судженнями розуму. Мене ж могли посеред ночі взагалі викрасти і продати в рабство десь за океан…

Аби не впадати в паніку, начисто забувши про здоровий глузд, варто було когось знайти і спитати, чи бачив хоч хтось, що зі мною трапилося.

Втомлено волочачи ноги з провулка, я вийшов на світло. Воно обдало тіло теплом і змусило прокліпатися. Коли сонячні плями в очах зникли, я побачив, що опинився неподалік центральної площі невідомого міста.

Невисокі будинки, викладені світлим каменем і темним деревом, тулилися одні до одних так, що між ними пройшла б максимум пара людей. Їхні маленькі вікна рябіли витіюватими віконницями й барвистими квітковими горщиками, а над гостроверхими дахами здіймалися комини, лише деякі з яких пихтіли димом. Дорогами стелилася шерехата бруківка, по якій цокали копитами коні, тягнучи за собою подекуди вельми вишукані екіпажі.

— Що ж це за місце? — мій приголомшений шепіт загубився серед вуличного шуму.

Пора наближалася до вечора, тож людей снувало небагато. Місцеві жителі теревенили про всілякі дрібниці, сміялися, стримано чубилися, або ж мовчки прямували в потрібний їм магазин чи корчму. Якісь із них були представниками аристократії, а якісь звичайними ремісниками чи крамарями – про що говорили вбрання як одних, так і других.

На мить припинивши з розкритим від подиву ротом роздивлятися все, я ще раз кинув оком на власний одяг і припустив, що, за тутешніми мірками, належу до класу, ледь не нижчого за ремісничий...

В ту ж мить один із екіпажів зненацька проторохтів так близько до тротуару, що я мимохіть відступив на кілька кроків. Тоді ж збоку вигулькнула низенька бабця, в яку я, за збігом обставин, мало не врізався.

— Маєш кепський вигляд, юначе, — вона смикнула мене за рукав лляної сорочки, у яку якраз був вбраний. — З тобою все гаразд? — стурбовано зазирнула в обличчя своїми добрими блякло-синіми очима. Мені збилося дихання, бо я пам’ятав ці очі з дитинства.

— Ба? — зірвалося з губ швидше, ніж устиг подумати. — Що ти тут…

— Лишенько, в тебе ж кров! — бабця захотіла потягнутися до мого лиця, але не дістала, тож лише знову за сорочку вхопилася. Ця вбрана в просту бавовняну сукню жіночка, що надзвичайно нагадувала померлу бабусю по мамі, взяла мене за руку й із несподіваним завзяттям потягла до однієї з численних крамниць. На дерев’яних дверях тої була вирізьблена гілочка калини, а по два боки від них розмістилися міні-клумби з лавандою.

В результаті, через чверть години я був напоєний якимось гіркуватим настоєм, а розбита губа обмазаною невідомою пахучою маззю. З животом нічого путнього вдіяти не вдалося, але власник крамнички запевнив, що нічого гіршого за синяк на мене не чекає.

— А ви, раптом, не бачили, хто міг мене побити? — я коротко зиркнув на бабцю, яка пестливо провела рукою по сизо-зелених лавандових кущиках, коли ми покидали будиночок. Зрозумівши, що жінка мене не знає, хоч і є копією рідної бабусі, я вирішив аналогічно звертатися до неї, як до чужої людини. Це було доволі просто, оскільки її говір тут був у рази літературнішим, аніж той, до якого я звик у дитинстві. Втім, деякі її звички, про які пам'ятав із юнацтва і зараз зрів у міміці, добряче мене тригерили, хоч і в хорошому сенсі слова.

— Бачила лише, як із того провулку вибігали двоє юнаків-голодранців, — звела плечима бабця, уже всідаючись на лавці, що стояла якраз навпроти крамниці. Я сів поруч і потирав майбутній синець на животі. — Певне, заскочили тебе зненацька і обікрали, — зітхнула жінка. — То ти живеш у Кормері, чи приїжджий? 

В першу мить захотілося перепитати: «Де-де?», але я вчасно дотумкав, що вона говорить про дане місто й похитав головою. І чхнув, бо в носі досі свербіло від пряних ароматів усіх сушених трав, що звисали зі стелі в тому алхімічному (чи як його ще було назвати?) магазинчику.

Довелося вигадати щось про те, що я втратив пам'ять і не знаю, де мій дім. І що взагалі не тямлю, хто я є. Бабця дуже натурально «зйойкала» (я довго вважав це все сном, навіть попри реальність запахів) і полізла до капшука на поясі. Мабуть, я мав щиро розгублений вигляд, раз вона повірила на слово й вирішила виручити копійчиною.