19. Що ми знаємо про оманливу реальність

Музичний супровід: Caleb Hearn – Damage
 

Я спав, поки боки не почали боліти й терпнути від твердої подоби ліжка. А прокинувшись, ледве зміг сісти, настільки нив кожен м’яз. Кліпаючи спухлими від плачу очима, спробував озирнутися і зрозуміти, яка навулиці пора дня. Але жодних орієнтирів у підземній тюрязі не було, тож я лиш безнадійно зітхнув.
Намагався тримати в голові поради Вілендора, але почуття тривоги і провини все одно раз-у-раз навалювали на мене й упинали в серце кігті. Ще й абияк перев’язані порізи свербіли й тьохкали тупим болем, пригнічуючи мій загальний хворобливий стан ще більше.

— Доброго ранку, — тихо привітався кронпринц. Сидів на підлозі впритул до ґрат. Коли наші погляди зустрілися, він усміхнувся. — Не думав, що буде настільки приємно сказати комусь це. За стільки часу самоти, така проста фраза буквально дає мені надію на краще.

Я хвилину вдивлявся в обличчя хлопця. Не міг збагнути, що в мені викликало його привітання. Таке просте і буденне, на коротку мить воно справді створило враження того, що все добре. Заодно я відчув, як гнітливі почування всередині притуплюються – радий був знати, що не один в цій темній буцегарні.

— Доброго, — прохрипів я все ще збентежено. — Звідки ви знаєте, що зараз ранок? — не міг не спитати вже після того, як прокашлявся.

— Я тут прокидаюся в один і той самий час, — хлопець звів худорлявими плечима. — І зазвичай через хвилин десять покоївка приносить сніданок.

Наче на підтвердження його слів, з-за дверей пролунали приглушені кроки, а тоді в приміщення увійшла жінка середніх років у темній сукні з білим фартушком. У тьмяному світлі ліхтаря я впізнав у ній головну фрейліну.
Вілендор байдужими очима провів те, як вона клала перед його камерою тацю з їжею. А коли глянув на мене, безрадісно хитнув головою. Зрозумів, що я маю намір звернутися до жінки по допомогу. І його жест означав: «я вже пробував – це марно».

Та попри песимістичний настрій кронпринца, я все-таки заговорив із головною фрейліною. Та вона просто-на-просто мене проігнорувала. Ще й коли зазирнула в очі, її губи презирливо скривилися. Жінка мовчки поставила перед решіткою мою порцію сніданку і вийшла за двері, не бажаючи залишатися тут навіть на хвилину довше.

Я зітхнув і мимоволі глянув на Вілендора – хлопець уже наминав принесену перловку і беззлобно звів плечима. Хоч наші руки й пролазили через ґрати, їсти все одно було трохи незручно, та все ж так краще, ніж сидіти голодними. Тож я й собі взявся за сніданок. І лише тоді помітив, що біля миски з кашею є ще одна невелика дерев’яна піала, хіба догори дриґом перевернута. А під нею маленька пляшечка зі (як вдалося зрозуміти за запахом) слабким оцтовим розчином і рулон бинту.

Я здивовано дивився на несподівані предмети і якийсь час не міг дотумкати, як і чому вони тут опинилися. Звів розгублений погляд на принца.

— Якщо не обробиш порізи по-людськи, вони загнояться. Напевно, Жан зауважив, що ти був поранений і попросив покоївку потайки принести це сюди, — Вілендор кивнув на тацю. — Хто ж іще міг знати, що після бою з Азаром ти можеш мати рани? — Вілендор стукнув ложкою об порожню дерев’яну миску й витер рота рукавом сорочки. Схоже, від багатьох манер йому тут довелося відмовитися.

— Жан? — не второпав я.

— Капітан королівської гвардії, — пояснив кронпринц. У відповідь я похмуро кивнув. — Може, цей маленький жест переконає тебе спробувати повірити йому? — усміхнувся Вілендор кутиком губ. Я ж іще більше спохмурнів і стиснув бинт у руці.

— Може, — відповів замислено. А тоді врешті поснідав перловкою з дрібними шматочками овочів, що виявилася напрочуд смачною (особливо для людини, яка від вчорашнього обіду й крихти в роті не мала) і взявся за дезінфекцію ран.

Лоскітливий ниючий біль, що з'являвся при кожному дотику до розпоротої чи подертої шкіри, допомагав не зосереджуватися на сумних думках. Взагалі допомагав на жодних думках не зосереджуватися, якщо вони, хіба що, не були про біль.
Після десяти хвилин шипіння, зціплювання зубів, зойкання і обмотування самого себе бинтами як виходило, заняття було завершене. В процесі Вілендор цікавився, чи не треба якісь із порізів зашивати, але я з полегшенням відповідав, що вони не настільки глибокі. Не вистарчало ще, аби мене тут хтось штрикав голкою без знеболюючого…

Я притулився спиною до холодної стіни, пальцями зачесав волосся назад, аби менше заважало, і прислухався до того, як оцтовий розчин під бинтами все ще пощипує зранену шкіру. Помисли про біль почали залишати голову, бо той вже не настільки мені дошкуляв, і натомість до неї залізла зла іронія власною персоною. Та сама, що змусила згадати про судженого Емілії. Це ж треба, я саме в тому стані, аби про нього думати!
Я тихо реготнув сам собі й стулив очі, відчуваючи, як всередині починає пульсувати злість. Злість на цього ефемерного, на мою думку міфічного хлопця з видінь короля. Злість на самого Арнеса Мелаарського і те, що його пророкування настільки нечіткі. Злість на… долю? Так, мабуть, так. Бо ж якби вона справді Мілі і судженому заповіла таке щасливе майбутнє, то той хлопець давно знайшов би принцесу і вона б не страждала, як весь той час до цього. Тож… якщо він все ж має з’явитися, то краще йому зробити це зараз і мати змогу врятувати Емілію. Але навіть якби на моєму місці хтось іще міг вірити в його появу, бо ж «видіння короля завжди здійснюються», сам я не буду дозволяти собі таку дурість і поводитимусь так, ніби й не в курсі якогось-там пророцтва.

Ловлячи себе на шаленому бажанні врятувати Мілю й залишитися з нею, я усвідомив, що вже не боюся приймати зроблений раніше вибір. Коли тільки-но визнав перед собою і принцесою власні почуття, було ще надто страшно розуміти, що це для мене означає. Але дана – жахлива – ситуація цього страху позбавила. Буквально змусила впевнитися в тому, що я хочу завжди бути з Емілією, неважливо де. І якщо вже про її повернення до рідного світу (спогади про який, на хвилинку, в неї зникли) мова не йде, то й про моє нема що говорити. Навіть попри слова знахарки Софіни про те, що амулет допоможе мені повернутися додому, я без гадки, як це зробити. Та й… не буде мені там дому без непосидючого блондинського дівчиська поруч. Навіть якщо тужитиму за тим життям, навіть якщо рідні дуже за мною сумуватимуть, думаю… якось вони все ж зможуть жити далі, знайдуть нові сенси… А я проживу те, що судилося, тут – із Мілею. Бажано подалі від небезпек та інтриг. Лиш би врятувати її.

Ох, Лю з минулого дивився би на мене зараз зі страшенним осудом і образою... Але це лише тому, що той я ще не знав, яку прекрасну людинку йому тут судилося полюбити.

Сумно, навіть приречено всміхнувшись, я дістав з-під сорочки простеньку срібну підвіску з літерою «Л» і придивився до неї. Виходить, вона мені більше не потрібна? Можна взяти й викинути її?
Уявляючи, як роблю це, я відчув страшенний внутрішній спротив. Ні, не буду викидати. Не знаю, нащо вона мені, якщо не збираюся повертатися, але… вона принаймні симпатична, і якщо захотіти, можна буде її продати, або віддати тій відьмі при наступній зустрічі. Якщо вона, звісно, прийме амулет назад.

Я сховав підвіску й обернувся до Вілендора.

— Розкажете мені про Жана? — поцікавився, суто бажаючи відволіктися від інших думок. Здалося, що розповіді кронпринца з цим допоможуть. — Бажано щось таке, що допоможе мені сприймати його як союзника.

Вілендор усміхнувся і ближче підсунувся до ґрат.

— Радий, що ти спитав. Бо розповісти є що.

Принц не збрехав – у них із капітаном королівської гвардії назбиралося чимало спільних пригод і розмови про них зайняли більшість проведеного в тюрязі часу. Познайомилися ці двоє в ранньому віці, і відтоді стали майже нерозлучними. Будь-які королівські полювання, тренування, бали чи бенкети не минали без їхньої участі (якого б віку вони не були). Поза заняттями з етикету чи політики, Жан витягував Вілендора з палацу на прогулянки містом (цим їхні стосунки нагадали наші з Мілею будні), або ж у бібліотеку, аби разом засиджуватися в ній допізна й обговорювати історичні літописи чи романи. Вони двоє з поважних родів, і що тутешній король, що батько Жана (колишній капітан гвардії), мали хороші стосунки й неабияк раділи дружбі первістків. Втім, вони також неабияк бісилися, коли двоє хлопчисьок втікали з пообідніх занять, вилазили на клен, що досі височів у саду, і переховувалися там до самого вечора. Друзі дошкуляли витівками місцевій прислузі, ставали на захист одне одного у разі небезпеки, ділилися секретами і… не вратили цей товариський дух навіть після офіційного проголошення Вілендора кронпринцом королівства. Відтоді ставлення Жана до нього набуло лише однієї нової ноти – формальності. У всьому іншому воно не змінилося, навіть подекуди обурливі жарти про флегматичність чи розсіяність принца нікуди не поділися.

За розказнями Вілендора ми й посміялися, і посумували, коли він згадував про становлення Жана капітаном королівської гвардії у зв’язку з раптовою смертю його батька. Кронпринц настільки щиро, хоч і з властивою йому неквапливістю, розповідав про свого друга, що я не встиг зауважити, коли став сприймати капітана гвардії за власного приятеля. Стало навіть соромно за те, що раніше настільки з підозрою до нього поставився.

І мимоволі, коли вінценосний згадував про їхнє з Жаном бешкетне дитинство, я збагнув, що в голову теплим вітерцем просочуються спогади про власного друга. Тому, вирішивши, що мить підхожа, зі свого боку я взявся розповідати про Жадана.

Вілендор нічого проти не мав, і так в тюрязі більше нічого було робити. Він захоплено слухав історії, які підкидала мені пам’ять, і подекуди хихотів із надміру експресивної міміки, яку мені завжди складно було стримати, коли мова заходила про Жадана.
Між тим принц цікавився моєю ріднею, батьківщиною, чи загалом минулим до служби серед челяді в Кормері. Відмовляти йому в розповідях було б негарно, тому я був вимушений завуальовано (як робив це для Емілії), але без втрати головної суті, розказати хлопцеві про те все. Благо – в нього не виникло питань, на які було б неможливо дати зручну для мене відповідь.

В такій атмосфері – атмосфері вогкої підлоги, затхлого смердючого повітря, тьмяного світла, простих сніданків і щиросердих розмов – минуло кілька днів. Протягом них головна фрейліна ще раз потайки приносила мені ліки, а саме – мазі для швидшого загоєння ран. Це був черговий привід згадати про капітана королівської гвардії, уздріти похвальну усмішку на обличчі Вілендора, поговорити про нього й усвідомити, що тепер я чекаю на прихід цього хлопця так само віддано, як і кронпринц.