18. Знайшов кого шукав?

Музичний супровід:
EDEN – Wake up
Haevn – The sea
Sleep Token – Rain
NF – Paralyzed


— Вважаєш, я правильно вчинив?..

Я встиг розповісти Мілі те, як минула гра на піаніно для принцика і тепер ми разом сиділи на її ліжку. Вона стулила очі й прихилила голову до мого плеча, поки я обійняв її рукою, намагаючись надто не турбувати ранки на передплічі.

На тумбочці збоку горів самотній свічник, а за вікном чулися пориви вітру. Нічний холод осені сирістю стелився по підлозі і ще кілька хвилин тому змусив мене накинути на наші ноги старе шерстяне покривало.

— Якщо це було те, що тобі підказувало серце, то так – ти вчинив правильно, — прошепотіла принцеса після довгого мовчання. Вона розплющила очі й, узявши вільну мою долоню теплими пальчиками, притулила її до щічки. — Тому не відчувай провину через це, гаразд? Ти, звісно, знаєш, яке в мене ставлення до Азара, але… насправді, якби опинилася на твоєму місці, я вчинила би так само. Навіть якщо він винен у смерті тата… — голос блондинки пройнявся гіркотою й сум’яттям, поки я заспокійливо цілував її у маківку.

Якийсь час ми провели у тяжкій тиші. Я вслухався в шум природи за вікном, у тріскіт запаленого ґноту на тумбі і в розмірене дихання коханої. Останнє мене неймовірно заспокоювало.

— Ти сьогодні провела весь день у пральні, як я і просив? — прошепотів я, відчуваючи, як дівчина цьомає мою долоню.

— Угу, але були кілька разів, коли я виходила в коридор, і… Я бачила Азара, лише один раз, — вона явно відчула, що я напружився, бо сильніше стиснула мою руку. — Але не хвилюйся, він не звернув на мене увагу! — швиденько поспішила позбавити свого дворецького хвилювань. — Він проходив повз і я слухняно схилилася в поклоні. І не розігнулася, аж поки він не зник в коридорі. Тож він точно нічого в мені не помітив, — Міля з діловою заперечливістю помахала пальчиком.

— Ну і слава богу, — зітхнув я, хоч її слова й не вгамували переживань остаточно. — Але наступними днями будь обережнішою, — знову поцілував дівочу маківку, гублячи переживання в її солодкавому запаху.

Емілія кивнула і більше ми не підіймали творожних тем. Ще хвилинку поворкували про всілякі дрібниці, аби заснути із більш приємним настроєм, і, не без цілунку наостанок, розійшлися по кімнатах.

 

*****

Більшу частину дня, Емілія, як і просив її Люренс, знову провела у пральні. Окрім виконання обов’язків, вона раз-у-раз вслухалася в тихі розмови інших праль, чи в перемовляння старших фрейлін, які іноді зазирали до них. Але нічого особливого не почула, хіба впевнилася, що Азара тут усі бояться. Навіть головна фрейліна й дворецький, які здавалися і були дуже строгими й суворими, перед принцом майже буквально грали ролі слухняних блазнів.

На дворі вже починало вечоріти, коли дівчина виносила черговий кошик простирадел, аби їх розвісити. Кілька розтягнутих вітром хмар поволі забарвлювалися рожево-помаранчевим, наче на них розквітали ніжні суцвіття плодових дерев. Коли принцеса вже закінчила розвішувати постіль, кольори небес почали лагідно «торкатися» дахів і стін палацу, надаючи їм нових відтінків. Пожовтілі крони найближчих до замку кленів і каштанів ледь колихалися на слабкому вітрі, коли-не-коли струшуючи листя. Крокуючи назад, Міля на мить зупинилася, зачаровано роздивляючись пейзаж. І тому не одразу зауважила, що до неї підійшов стайничий.

— Ліє, закінчила зі справами? — дівчина стрепенулась, побачивши підстаркуватого насупленого чоловіка, і запізніло кивнула. — Чудово, хочу, щоб ти декого оглянула, бо тобі краще вдається зрозуміти травми тварин, ніж мені, хоч на лікувальних травах ти й не знаєшся, — він розвернувся й поманив її рукою. Емілія поклала кошика там, де й стояла, і поспішила за конюхом.

Якщо якійсь із тваринок потрібна допомога, яку може надати лише вона, то нічого не вдієш, навіть якщо Люренс просив не виходити за межі пральні. Міля на мить заплющила очі й пообіцяла собі бути обачною.

— Ліє, а ти з Морісом не здружилась, так? — скоса зиркнув на принцесу чоловік, поки вони крокували до стаєнь. Дівчиною пересмикнуло, коли почула ім’я того хлопчиська. — А то я його посилав по тебе, але він навідріз відмовлявся, немов страхався чогось. Такі очі великі зробив, дивакуватий хлопець…

Конюх набурмосився, а Емілія лиш мовчки звела плечима. На серці їй стало легше – схоже, Люренс добряче провчив цього задираку, раз він боїться іти на найменші контакти з нею.

Коли вони увійшли до стайні, вже сутеніло, і принцеса побачила, що свічники горять лише в самому кінці. Там раніше нікого не було. Вочевидь, в тутешніх мешканців з’явився новий сусід. Міля на секунду усвідомила, що перебуває в приємному передчутті зустрічі з цією істотою і щиро хоче потурбуватися про неї.

— Принц Азар влаштував у кормерівському лісі невеличке полювання і привіз звідти цього малого. Хіба не знаю, нащо він йому взагалі…  — почав пояснювати чоловік і на мить озирнувся. — А куди, в біса, подівся Моріс? Я ж казав йому бути…

— Та тут я, тут! — крикнув забіяка, махнувши їм рукою. Стояв якраз там, де мала бути нова тварина. Кинув позір на Емілію і ним дуже явно пересмикнуло, але з місця не зрушив. У відповідь дівчина лиш зміряла його коротким напруженим поглядом.

Вони нарешті дійшли й зупинилися перед кліткою. Міля завмерла, відчуваючи, як серце пропускає удар. Із-за нешироких, але доволі високих ґрат на неї блимала пара блискучих чорних «намистинок». Вона знала це звірятко. Впізнала за білою плямкою на лобі, яка сильно виділялася на фоні темної шерсті. Одне з двох діток ведмедиці, яка врятувала їх із Люренсом, дозволила заночувати в печері, гріла своїм теплом і стерегла їхній сон…

— Воно поранене, але скільки не пробую, не дає до себе підступитися, — буркнув конюх, склавши руки на грудях. — А тобі, Ліє, дозволяють себе оглядати навіть найвередливіші тут, тому вся надія на тебе, — він поклав руку їй на плече, але принцеса цього ніби не відчула – всю її увагу на себе забрав молодий ведмедик.

Вона швидко присіла перед кліткою, яка була явно затісною тварині, і поволі простягнула до неї руку. Ведмежа, яке встигло трохи підрости за той час, що вони не бачилися, видало насторожений гортанний рик. А тоді замовкло, принюхавшись. Зазираючи в його очі, Міля лиш віддалено відчувала розгубу, страх і сум тварини. Але коли крізь грати торкнулася волохатої морди, спогади ведмедя пронизали її свідомість наче стріли тіло. Блимали перед зором один за одним – кожен жахливіший за попередній.

Позаду Моріс із конюхом про щось перемовлялися, але дівчина не слухала. Натомість вона чула ричання ведмедиці, писк ведмежат і розлючені викрики чоловіків, які за ними гналися на чолі з Азаром. Чула жах, який проймав тварин, чула постріл зі зброї, чула, і з яким звуком арбалетний болт вгрузає в тіло ведмедиці, а потім і в одного з ведмежат; чула їхні передсмертні страждання, їхній біль і останній подих… «Це вам за те, що мою наречену зжерли, – пролунав у її голові самовдоволений голос Азара, – Всіх ведмедів тут перенищу. А хоча, ось це одне можна залишити, як трофей…»

Коли ведмежа відсахнулось, Емілія збагнула, що труситься так само, як і воно. Її серце гупало наче молот по ковадлу, кутики очей пощипувало, а щелепи зсудомило через те, як сильно вона їх стискала. Спогади звіряти здійняли в душі одночасно шквал люті й суму. Люті, що чорнотою роз’їдала груди, і суму, що змивав сльозами віру в будь-що хороше.