17. «Виховна година» і тяжкість на душі

Музичний супровід:

Tony Anderson & Chris Coleman – Eschaton
Henne Leland – Stay
Purple Hyacinth OST – The lullaby (Piano version)


— Постарайся сильно не нервувати, гаразд? — Емілія ніжно торкнулася руки Люренса, коли той уже виходив із кімнати. Хлопець зиркнув на неї сповненим тривоги поглядом і невпевнено кивнув. Відтак озирнувся і, нікого в коридорі не побачивши, залишив на дівочій долоньці поцілунок сухих губ. Принцесі здалося, що коханий зробив це суто аби заспокоїти власні хвилювання. В її грудях усе стислося, страшенно не хотілося кудись його відпускати, а надто – потім до Азара…
Вона знову зустрілася зором із його гарними, незвичайними очима й не змогла не обійняти – міцно-міцно. Серце Люренса стукотіло шалено гучно, й Міля почула його, навіть не намагаючись прислухатися.

— Все буде добре, він тебе не впізнає, — тихенько спробувала заспокоїти дворецького. Той видав неприховано пригнічене «угу» й обійняв дівчину у відповідь.

Відтак вона погладила пальчиками його щоку, від чого рукав камізи сповз до ліктя, й підбадьорливо всміхнулася.

— Звідки це в тебе? — раптом спитав Люренс, ніжно схопивши передпліччя дівчини й киваючи на синець, який на ньому виднівся. Хлопець насупився та стиснув губи.

— А, це я несла з пральні простирадло, перечепилася через нього і впала. Нічого такого, — Міля зніяковіло захихотіла й не забула нагадати коханому: — Тобі ще перевдягнутися й причесатися варто перед зустріччю з дворецьким, — вона показово зняла з ніжно-рожевого волосся павутиння. — Ну не дивись так серйозно, — принцеса тицьнула пальчиком по кінчику його носа, — я справді просто перечепилася й упала. Надалі постараюся бути обережнішою, обіцяю. Все, поспішай,  — дівчина швидко цьомнула стурбованого хлопця в щоку й заскочила до своєї кімнати.

Зачинивши двері, не заспокоїлася, поки не почула, що дворецький теж пішов до себе. Тоді Емілія полегшено зітхнула, приклавши кулачок до грудей.
Плюхнулась на ліжко і якийсь час лежала на ньому, безпомічно розкинувши руки. Хотіла б вона якось допомогти Люренсові, але не знала як. І саме це в даній ситуації найбільше її гнітило. Але добре, що хоч сама не завдавала йому клопотів.
На губах дівчини ковзнув провинний усміх, коли вона торкнулася синця на передпліччі. Не думала, що колись із власної волі йому брехатиме… Та вважала, що це краще, аніж розповідати правду і змушувати його турбуватися зайвий раз. Тож надалі варто бути більш обачною і не давати Люренсові помічати ті синці…

Переживання – переживаннями, але роботу виконувати треба. І хоч Емілія під кінець кожного дня сильно втомлювалась від усіх занять, які лягали на її плечі, цього разу вона була тільки рада зануритися у працю з головою. Це допомагало дівчині абстрагуватися від нав’язливої тривожності, яка, в іншому випадку, майже буквально не давала б дихати.

Коли час, проведений у пральні, минув, Міля тихо повідомила покоївкам-напарницям, що йде до стаєнь. Витираючи об фартушок стерті цупкою тканиною і знежирені водою руки, принцеса йшла темнуватим коридором на задній двір палацу і прокручувала в голові події останніх днів. Моріс – хлопець, який періодично допомагав головному конюху – постійно до неї задирався: то штовхне, то штуркне ліктем, коли проходить повз, то підніжку поставить, то за косу потягне, то обізве лайливим словом – і це все без причини! Емілія хоч і намагалася, але не могла збагнути його мотивів і тільки мовчки все терпіла. Пробувала вдавати, ніби не помічає тих дій, бо не хотіла зчиняти галас і привертати до себе увагу старших слуг. Але це лиш іще більше дратувало хлопчака.

Міля опинилася навулиці й протяжно зітхнула. «Хоч би не зустріти його», – замружилась, прохально звертаючись до бога. Тоді тугіше зав’язала вузлик хустки на голові й обійняла себе руками. Сьогодні навулиці було хмарно і зябко, ще й вітер обдував усе, до чого міг дістати. Година вже перейшла за обідню, але дивлячись на сіре небо, цього можна би було й не зрозуміти.

Тварини в стайні дівчині подобалися, її тішило й навіть заспокоювало спілкування з ними – чи то були собаки, вирощені для королівських полювань, чи то був мишастої масті кінь капітана королівської гвардії, чи то орел його високості Вілендора. Між іншим, коли вперше побачила птаха, Міля аж завмерла з подиву. Вона пам’ятала його! Ще з тієї миті, як принц востаннє приїздив до Кормера, він тоді привіз його з собою. Тим часом цей білоголовий орлан блимав на Емілію своїми жовтими очима й не міг збагнути, чому ним раптом так зацікавились.
Поки стайничий не бачив, принцеса тихенько поговорила з птахом і дізналася про його сум за господарем (хоча орел сприймав Вілендора радше як друга, а не хазяїна). Від того часу, як він зник, Стилета (так звали орлана) випускали з клітки лише на кілька годин щотижня. І то за той час на волі він постійно літав у пошуках друга й одвічного напарника, але ніде його не знаходив. Тож коли Емілія розповіла, що знає де Вілендор і прибула сюди його визволити, орел дуже зрадів – радісно затріпотів крилами. Відтоді в них із дівчиною зав’язалися довірливі стосунки, вона завжди усмішкою і теплим словом віталася зі Стилетом, а він дозволяв погладити свою темну грудку, най через клітку це й було незручно.

Так було й цього разу – зайшовши до стайні, Міля привітно всміхнулася птахові, а він легко тріпнув крильми. Тоді дівчина зауважила, що коня, якому щодня ретельно розчісувала пишну гриву й заплітала її в косички, немає у стійлі. Спитавши про це в Стилета (на щастя, конюха поруч не було), дізналася, що його забрав господар.
І щойно її розмова з орлом скінчилася, як за дверима стайні, навулиці, пролунало кінське іржання і цокіт копит. А згодом того самого «зниклого» мишастого мерина завели на його місце. Зробив це молодик у латах і з мохово-зеленим плащем за спиною. Віком був, мабуть, як Вілендор. Із втомленими очима й розфурканим світло-русим волоссям, що навіть на тьмяному світлі похмурого дня переливалося цікавими рудими тонами.

— Кляті найманці, геть не хочуть накази виконувати… І в кого вони всі такі вперті й пихаті?.. — лаявся собі під носа хлопець, знімаючи з коня збрую. Різкі рухи цілковито видавали його роздратованість.

Міля повільно підійшла до нього ближче, маючи на меті привітатися, й мимоволі здивувалася їхній різниці в зрості (здалеку здався нижчим). Але така вже була її доля, раз виросла не дуже високою…

— Вітаю капітана королівської гвардії, — схилилася принцеса в поклоні. До цього вона його не бачила і зараз була вельми приголомшена тим, що на цій посаді тут перебуває такий молодий парубок. Вочевидь, надто звикла, що керівні чини зазвичай займають підстаркуваті чоловіки.

— Чи бажаєте чогось особливого в догляді за конем? — дівчина говорила якнайм’якішим тоном, аби ненароком не рознервувати хлопця ще більше.

Капітан швидко обернувся й окинув її здивованими очима, не то медового, не то зеленого кольору. Виглядав так, ніби до цієї миті зовсім не помічав дівчину в стайні.
Прокашлявся й повісив сідло на належне місце – зі зняттям збруї було завершено (як Міля зрозуміла, він завжди робив це все сам). Тоді знову повенувся до вичікуючої принцеси й відповів несподівано погідливим, навіть теплим тоном:

— Ти тут новенька, так?

Міля кивнула й легенько усміхнулася. Хлопець трохи набурмосився й потер вказівним пальцем свого широкуватого носа, здається, щось обдумуючи. А тоді згадав, що вона в нього питала:

— Ні, нічого такого не треба. Нехай все буде як зазвичай. Дякую за роботу.

Він швидко розвернувся і, брязкаючи обладунком, твердим кроком рушив на вихід. А Емілія залишилася оторопіло дивитися йому в спину, аж поки двері до стайні не зачинилися. Надзвичайно дивно було почути «дякую» від людини значно вищої за статусом (принаймні на дану мить). Принцеса не пригадувала, аби коли-небудь чула, щоби капітан кормерівської гвардії комусь зі слуг дякував – був надто гордим.

Зрештою, дівчина довго над тим не мізкувала і взялася до роботи – коня вартувало помити, розчесати, нагодувати і напоїти. І десь на моменті «розчесати», до стаєнь увійшов той самий задирливий хлопчисько.

Міля побачила його краєм ока й одразу ж присіла, сховавшись за хвіртку кінського стійла. Тварина неспокійно форкнула, безпомилково відчувши настрій дівчини. Десь у кутку раптом почувся шурхіт крил Стилета – наскільки Емілія знала, йому Моріс теж не вельми подобався.

— Невже сьогодні це дівчисько у стайнях не працює?.. — бурмотів до себе той, наполегливо визираючи Емілію.

Вона сиділа нерухомо, наче кам’яна статуя, і молилася, аби її не помітили. Але удача не надто хотіла всміхатися принцесі. Дівчину зненацька вхопили за шиворот і потягнули вгору.