16. Обвикання у чужому замку

Музичний супровід:
The Oh Hellos – Soldier, poet, king
Arthur Miguel – Enchanted (Taylor Swift cover)
Tony Anderson – The king
 

Біля громіздких і понурих воріт, крізь які мав пройти кожен охочий побувати в Нарре, зібрався чималий нарід. У повітрі стояв галас: перегукування, вигуки, сміх, шепотіння і навіть сварки. Від кожного з прибулих, які постійно перекидувалися то косими, то привітними поглядами, віяло найрізноманітнішими запахами – починаючи з легкого аромату трав’яного чаю і закінчуючи стійким смородом гною.

Причини відвідин столиці у всіх були різні і мене вельми здивувало те, що всі ті люди, попри зчинений гамір, слухняно дотримувалися черги. Тобто ніхто не тягався за чуби через місце у ній чи не намагався довести іншим, чому він має потрапити в місто раніше. І внутрішнє чуття підказувало мені, що це через владу Азара. Він явно більшість люду тут тримав у кулаці, от ніхто й не наважувався робити проблеми гвардійцям на воротах – погана слава нікому не була потрібна.

Між іншим, деяких перед нами пропускали навіть нічого не питаючи, вочевидь, то були торговці, які регулярно завозили товари до міста. Всім іншим мали поставити кілька питань і лише тоді вирішувати – дозволяти їм пройти через ворота Нарре чи ні.

— То… ми все ще «молоде подружжя»? — захотів я пересвідчитися в Мілі, поки ми тупцювалися у тій вервечці з людей, возів, худоби й караванів загалом. Година вже перейшла за полудень і наша черга говорити свою причину приїзду в місто от-от мала надійти. Кінь стояв поруч із нами й неспокійно форкав, поки я тримав його за вуздечку.

Дівчина спершу спантеличено глянула на мене, тоді почервоніла, згадуючи, що говорила, аби нас пустили на палубу корабля, а тоді вже задумливо насупилася.

— Якщо хочемо потрапити в палац на роботу, — врешті прошепотіла вона, підступивши ближче, — буде краще назватися братом і сестрою, рідними чи двоюрідними – ролі не грає. Мені ще в Кормері якось Меліса розказувала, що серед челяді не дуже добре романи водити. Принаймні в нашому палаці точно. Але думаю, що і в цьому те саме. Тому якщо назвемося молодятами, нас навряд чи візьмуть за прислугу. Ба більше – якщо відомості про те, хто входить до міста, якось доходять до палацу, краще й імен справжніх не називати.

Я зосереджено її вислухав і вкінці ствердно кивнув. Дивно, що хоч то я працював із покоївками в королівському замку, але про їхні неписані правила більше знала саме Міля.

Тим часом позаду почувся віддалений гуркіт грому і я озирнувся. Темна, обурена на весь білий світ хмара грізно сунула на столицю. Починав уриватися холодний вітер, здіймаючи порох із дороги і розносячи надокучливу куряву. Я тоді ж мимохіть зрадів і подякував вищим силам за гарну погоду, що всі минулі дні супроводжувала нас із Мілею. Їхати під час грози було б іще тим «задоволенням».

— Наступний! — гучно пролунало попереду вже раз двадцятий за сьогодні (еге, ми ще доволі вчасно прийшли, враховуючи, що позаду було ще з сорок людисьок).

Ми з принцесою перетнулися поглядами й непомітно кивнули. Нарешті наша черга.

Впевнено підійшли впритул до західних воріт (як їх називали приїжджі) і опинилися перед похмурим чоловіком у латах. Втім заговорив до нас не він, а інший – у береті з білим пером, худорлявий, який сидів за мініатюрним столом і вносив у папери імена і відомості про прибулих. Він розгорнув чистий аркуш паперу, мокнув кінчик перової ручки в чорнило й підняв на нас уважні очі. 

— Тож… Звідки ви, ваш рід діяльності і причина відвідин столиці? — привітно спитав цей середніх років мужчина (цікаво, його можна було назвати писарем, чи ні?). Я мимоволі припустив, що до кінця дня від його привітності і сліду не залишиться – така робота виснажує своєю монотонністю.

— Ми родичі, прибули з Мелаара, — почав я і погляд так званого писаря став зацікавленим. — Багато чули про Нарре і його архітектуру, тож хотіли би побути тут якийсь час і все пороздивлятися. А потім і оселитися – або в самому місті, або на його околицях.

— В Мелаарі настільки гірше, що ви хочете аж ув Іверусі жити? — примружився чоловік.

Я блискавично став перебирати думками, аби збагнути, яка відповідь найкраще підійде для цього підступного запитання.

— Ні, сер, — втрутилась тим часом Емілія якнайспокійнішим тоном. — Просто ми любимо подорожувати і хочемо багато всього у світі побачити, — вартовий у латах, що стояв обабіч столу, несподівано пхикнув і Міля насуплено зиркнула на нього. — Навіть якщо й оселимося в Нарре, то не дуже надовго.

— Я вас зрозумів, — підсумував писар і зробив запис на папері. — Тоді чим займатися в місті будете?

— Мій брат найманий піаніст, а я вишиваю, — не розгубилась принцеса. Я лише мовчки стояв і кліпав, намагаючись не видавати власної розгубленості. Збіса курвив той факт, що у відповідальні миті будь-які мої нормальні ідеї капітулюють. А може, то все просто через нинішню невиспаність?

— Хе, піаністів у Нарре небагато, на вас буде попит, — мене зміряли оцінюючими очима. Міля ж натягнуто всміхнулася. — А, ще імена свої назвіть, — спам’ятався чоловік, кілька разів стукнувши по столу ручкою, коли ми вже хотіли відходити.

— Лія і Ренс, — бовкнув я перше, що прийшло в голову. Імена, витягнуті з наших справжніх, чим не варіант? Хоч тут мозґи не підвели. — А кінь – Вихор, — не забув я про нашого любого напарника, хоч і не знав, треба воно в записах чи ні.

Писар кивнув, занотував усе й махнув нам рукою в бік міста. Ми з дівчиною полегшено перезирнулися – один із етапів успішно пройдено – і рушили назустріч новим випробуванням.

— Наступний! — грімко пролунало вже за нашими спинами.


Нарре не надто відрізнялося від Кормера. Мало воно такі ж будиночки, що зовні нагадували німецькі фахверки, і такі ж бруковані вулиці. Але от дахи домівок різнилися своїми похмурими тонами, в той час як у столиці Мелаара вони були вельми строкаті й різнобарвні, навіть веселі. Тож загалом, а надто перед грозою, коли всі кольори навколо потемніли та зблякли, місто виглядало доволі сумно й непривітно. А може, саме тому, що тут виріс Азар, воно здавалося мені таким?

Тим не менш, ми, борючись із вітром, що дмухав у обличчя й задирав сукні тутешнім леді, прокрокували близько півтора кілометра, перш ніж натрапили на постоялий двір, у якому захотіли спинитися (всі попередні були з вельми сумнівною репутацією, принаймні на вигляд). За той час лускіт грому кілька разів прокочувався над нашими головами, від чого Вихор майже постійно напружено іржав.
Ступивши на територію двору, ми віддали його на догляд старому конюху. Люб’язно докинули йому кілька срібняків і дідусь заусміхався – пообіцяв, що надасть жеребцю найкращий сервіс.

Дощ улив якраз коли ми з Емілією зайшли в галасливу їдальню. Затріскотів великими краплями об брудну бруківку, почав торохтіти по дахах і зливатися в струмки, що стікали дорогою.

Я спостерігав це через вікно, біля якого затишно розмістився наш столик. Його вибрала саме Міля, і перечити їй було б дурно – з нього було зручно дивитися як навулицю, так і на інші столи в приміщенні. Хоча насправді наявність цих «привілей» погоди нам не робила, бо ні за ким у їдальні стежити не доводилося. Щойно увійшли, стало зрозуміло, що більшості тут пофіг на незнайомців – увагу на нас звернула лише одна з працівниць і сам власник «Дубової бочки», що стояв за шинквасом.