15. І що тепер робити?

Музичний супровід:
Anna Hamilton — Bad Liar (Imagine Dragons Acoustic cover)
Aaryan Shah — Love is violence
YAROMIYA & ALEKSEEV — Більш ніж друг
Allegra Jordyn — Thunder, baby або Dermot Kennedy — Kiss Me
Grohotsky — Подалі від людей


Майже всю ніч я пролежав без сну. Роздумував над ситуацією, у якій ми з Емілією опинилися. Намагався збагнути, про що нам тепер говорити і як мені поводитися поряд із нею, аби не надто відчувати дискомфорт. Але ідеї геть не поспішали з’являтися.

Звідки її почуття взагалі брали свій початок? З якого мого вчинку?
Я спершу замислився над цим, але, згадавши розмову з принцесою, збагнув, що чогось конкретного не було, таких учинків було багато. Хіба що я не робив їх навмисно, не намагався справити якесь особливе враження чи сподобатися їй — просто поводився як завжди. Чи все ж моє ставлення було особливим, бо я довго сприймав її навіть не як принцесу, а як свою молодшу сестричку, яку Міля спершу дуже нагадувала?..

Довго я намагався заціхати в собі відчуття провини, припинити картати себе за те, що не помітив нічого раніше, але раз у раз перед очима спалахував погляд Мілі, коли я сказав, що залишу Мелаар, як ми його відвоюємо.
Отак повернуся з божою поміччю (напевно, в особі відьми Софіни) у свій світ і згадуватиму ці заплакані очі. Згадуватиму, що це останній сильний спогад, який я залишив про себе цій пречудовій дівчинці. Спогад, який розбив їй серце, і який розбиватиме його доти, доки вона мене пам’ятатиме…
І може, вона щодня дивитиметься зі свого вікна в даль, не знаючи, куди я зник, але все одно сподіваючись, що колись повернуся. Навіть якщо минуть роки.

Я відчув, як усередині закипає ненависть до самого себе і спробував придушити — краще від неї нікому не стане.
Тоді на зміну їй прийшла тягуча, ниюча печаль. Я уявив звичні будні в рідному світі й щось стисло мені горло, подряпало серце. Вони враз здалися такими чужими, сірими й холодними, немов ті спогади належали не мені, а комусь іншому. Будні без розмов із палацовими кухарями, без бесід із покоївками, без шалених підготовок до балів, без регулярних витівок Емілії, без її хихотіння, без теплого, веселого погляду, без її турботливих розмов, без її одвічного «Люренсе!», без її обіймів… Що це за будні тоді будуть?

Я не міг повірити, що за якихось три місяці настільки звик до цього життя… Якщо раніше такі думки відчувалися б як зрада минулому собі, то тепер… саме ці будні виглядали мені справжніми. Про повернення саме цих буднів я останнім часом мріяв перед сном.

Всередині боролися два страхи — залишитися в цьому світі й ніколи більше не побачити рідних, або ж — коли з’явиться нагода, втекти звідси і згадувати час, проведений тут, наче хороший сон. Та й чи згадаю я його взагалі? Що, як пам’ятатиму лише фрагменти? А якщо геть усе зітреться, геть усе забуду?
Я з прикрістю стиснув губи і зловив себе на думці «Не хочу, щоби так сталося». Але водночас… якщо я залишуся тут, то швидше за все втрачу спогади про свій рідний світ, про сім’ю, про те дитинство, про Жадана, як це вже сталося в Емілії…

Мало не заплакав від того, наскільки це все складно.

Ні менше, ні більше — роздуми цієї ночі нагадали мені перші тижні перебування в цьому світі, коли я намагався не збожеволіти від невідомості й безпорадності свого становища. Та плавно їх почали перекривати спогади про ту, яка буквально не дала мені зійти з глузду і водночас спричиняла повно проблем. У пам’яті одні за одними взялися зринати спільні з принцесою моменти: розмови перед сном, особливо, коли я співав їй колискову; посиденьки біля фонтану на центральній площі; біганина під теплою зливою і її радісне хихотіння; розуміння в оливкових очах, коли я розказував про те, що тривожить; як мені вперше мало подих не перехопило, коли побачив Мілю у святковому образі в її день народження і як того ж дня вона за мене турбувалася, бо примудрився захворіти…

Я і не зчувся, як ці теплі спомини зморили й так втомлену свідомість, непомітно проваливши її в сон. Але за відчуттями він тривав зовсім недовго, наче один кліп ока.

Я безсило прокинувся і ледве підвівся з покривал. Одразу мляво зиркнув на місце Мілі, але там нікого не було. Лише Вихор стояв і нервово форкав, блимаючи на мене великими блакитними очима. Здається, щось дуже налякало його. Я стривожено озирнувся і не зауважив її високості навіть за кілька метрів від нас. Але крім цього не давало спокою ще й зникнення мого меча, його теж ніде виднілося, хоча перед сном я щоразу клав його поруч.
З миті пробудження в серці жевріла тривога невідомого походження, а тепер вона взагалі розгорілася небувалим вогнем – майже обпікала нутрощі. Я не хотів розвивати ту страшну думку, яка з’явилася в голові найпершою, але всі інші наче розвіялися. Тіло пробрала противнюча трясця.

Здавалося, я лише кліпнув, але наступної миті зловив себе на тому, що біжу. Мчу крізь дерева, перечіпляючись і падаючи, але знову встаю і мчу. Не зважаю ні на гілки, що зачіпаються за одяг, ні на холодне повітря, що студенить легені. Намагаюся вгамувати сльози, що раз у раз підступають до очей, бо через них нічого б не бачив. Страх розповзається по тілу холодними дрижаками.
Згодом я вже не розрізняю, чи біжу прямо, чи повертаю кудись, чи взагалі намотую кола.

Не втямлю, скільки часу так минуло, але в одну мить дерева порідшали і я вилетів на осяяну сонцесходом галявину. У її центрі лише починали жовтіти кілька високих берез.
Я взявся озиратися, крокуючи по низенькій, спашеній звіриною траві, і ледве переводив подих.

І тут побачив її. Дівчина лежала на землі й не рухалася. Пшеничне волосся заплуталося, розкинувшись по траві, а зеленава сукня мала темні плями на грудях.

— Еміліє?.. — тихенько гукнув я, поволі підступаючи ближче на тремтячих ногах. — Емі… — жах дихнув мені в потилицю і всі волоски там стали дибки. Лише тоді я побачив, що поблизу принцеси валяється мій меч. І його лезо червоніє кіновар’ю.

Щось у голові клацнуло і я метнувся до дівчини. Впав біля неї на коліна і припідняв за спину. З маленьких губ ще стікала кров, густими краплями котячись по підборіддю і зливаючись із глибоким порізом на шиї.
Сльози полилися моїми щоками. Мозок не хотів вірити в побачене, але очі не залишали йому вибору.

— Ні-ні-ні, дурненька, що ж ти таке накоїла?.. Що ж ти наробила?.. — розпачливо прошепотів, відгортаючи зі зблідлого личка пасма забрудненого багрянцем волосся. Її прекрасні оливкові очі незворушно дивилися крізь мене й повнилися болем – вічним, глибоким, безмовним. Болем, який уже ніхто не почує, який уже ніхто не втамує. Болем, який був єдиним, про що вона думала в останню мить. І навряд він був фізичним.

— Мілю, — ледве вимовив я, бо горло стисло всеохопне почуття провини, — я не хотів цього… Я… я ніколи н-не хотів доводити тебе до такого… — схлипування смикали мій голос і заважали нормально говорити, а сльози цяпотіли на просочену кров’ю сукню. — Пробач… пробач мені, прекрасна дівчинко… Пробач дурня. Якби ж я лише не наговорив тобі стільки всього жахливого, стільки всього болючого. Якби ж лише… — я поцілував холодне чоло і притулив тіло мертвої принцеси до себе. Заридав на всю силу, буквально захлинаючись сльозами. — А-а-а-а, як же я без тебе, Мілю?! Що мені тепер робити?! — голосив, наче божевільний. З такою тугою до цього було дуже близько. У грудях, здавалося, щосекунди більшала нестерпна, болюча вирва, яка руйнувала мене із середини, не залишала нічого, крім порожнечі. А серце немов вовки шматували.


Саме воно й гепало скажено, коли я різко вдихнув і витріщився на ранковий ліс. Прокинувся.
Дихаючи часто, ніби після марафону, витер тремтячою рукою сльози, що рясно намочили скроні. Поволі підвівся в сидяче положення. Одяг зволог від роси й неприємно відчувався на шкірі. Сонце вже трохи вилізло з-за горизонту, але туман ще снував де-не-де. У перші секунди я не розумів, що зі мною коїться, а тоді згадав те, що снилося.

— Це лише сон… — тихо захихотів я на межі істерики. Приклав долоню до мокрого чи то від роси, чи то від поту чола і протер очі. — Це був лише поганий со…

Я закляк, не побачивши поблизу меча, хоча перед сном щоразу клав його поруч. Нутро немов інеєм укрилося. Я повільно, так, ніби від цього залежало моє життя, повернувся в сторону Емілії.
Але там нікого не було. Лише Вихор стояв і блимав на мене великими блакитними очима, нервово форкаючи. Здається, щось дуже налякало його.
В горлі стало сухо, руки почали трястися ще сильніше, а потріскані губи беззвучно молили: «Ні-ні-ні, Мілю…»

Я зірвався з місця і побіг так швидко, як дозволяли сонні ноги. Туди, де мала бути злощасна галявина. Усвідомлення власних почуттів, які спровокував настільки жахливий сон, штрикали мою свідомість в унісон із кожним рвучким кроком. Пронизували її як безжалісні кулі, поки страх стискав горло, щипав очі, тиснув на груди і збивав дихання…

Я ще не знав таких чудесних людей, як Емілька. Ще ніхто не жертвував своїм щастям заради мого. Ще ніхто не був таким самовідданим стосовно мене. Лише геть черствого це б не підкорило, а серце такої чутливої, творчої натури як я, це взагалі поклало на лопатки. І здається, я нарешті зрозумів сенс попсової фрази «Якщо любиш — відпусти». Вона… вона щиро мене любить, тому й готова відпустити додому, якщо «поїду» з Мелаара. Навіть підозрюючи, що я ніколи не повернусь назад. От якби вона цього не сказала, я би ще міг придумати собі якусь відмазку, ще якось обдурював би своє серце, вірив би, що це і в неї, і в мене просто звичка, просто приязнь.

Але ж ні, правда в тому, що це навіть не закоханість, це одне з найсильніших, найглибших і найнебезпечніший почуттів у цьому світі — справжнє кохання. Здається, саме це відчуття і гризло мій спокій у ту мить, коли я радів, що використав свій останній козир проти неї. Відчуття, яке кричало: «Та як ти смієш користуватися її щирим коханням задля власної вигоди, якщо водночас навіть не хочеш визнавати його справжність?!»

Я геть не зважав на холод від вітру чи дряпання гіллячок. Перескакував покручені корені дерев і майже не моргав, намагаючись вловити найменші проблиски сонця, яким повинна бути залита поляна. Навіть не знав, чи в потрібному напрямку рухаюсь, але продовжував неспинно гнати, бо вело мене якесь внутрішнє чуття, якийсь інстинкт.

Міля казала, що змінить закони, так? Яке ж, насправді, чудове рішення! Я обов’язково допоможу їй із цим! Зроблю все, що тільки зможу! А якщо не вийде, то ми придумаємо щось інше! Лиш би з нею все було гаразд, лиш би вона була жива, лиш би була щаслива, лиш би її очі світилися радістю! Лиш би я ніколи не бачив у неї того скляного, сповненого болю погляду…

Я несподівано для самого себе вискакую з лісу й уже майже задихаюся, коли опиняюся на галявині. Перед зором усе розмивається, ранкове сонце сліпить, а гупіт серця майже оглушає. Я швидко кліпаю, проганяючи сльози, і невпевнено ступаю до центру поляни. У горлі застрягає камінь, очі бігають в усі сторони, а в голові набатом звучить одна-єдина думка – «Будь живою, Мілю! Благаю, будь живою».

Я знаходжу поглядом маленький березовий гайок і спішу туди. Ніг майже не відчуваю. До нього залишається метрів чотири, коли з-за дерев плавно, наче мені мариться, виходить Емілія. Вона як лісова мавка – з довгим розпущеним волоссям і квітами в руках. Але от холодна зброя до образу мітологічної красуні точно не вписується.

Я повільно спиняю хід і на довгу мить припиняю дихати. Продовжую лише тоді, коли дівчина підіймає до того опущену в помислах голову і зводить на мене втомлений зір. Боюся моргати, аби картина переді мною не зникла, як жорстоке видіння.

— Люренсе? Я тебе збудила?.. — провинно цікавиться Міля і я зауважую синяки під її очима. Теж не спала… — Вибач, що взяла без дозволу, — вона смикає мечем у своїй руці, помічаючи, що я спрямував на нього витріщений погляд. — Подумала, що навіть якщо не вмію ним користуватися, це все одно краще, ніж блукати тут самій із голими руками, — зводить принцеса плечима.

Я ж тепер намагаюся відсапатися від бігу й мовчки розглядаю її. Вивчаю кожну рису лиця, ніби скоро більше ніколи не побачу, і відчуваю, як підборіддя починає тремтіти. Враз безсило падаю на коліна й не зауважую, коли беруся ридати. Затуляю руками лице і плачу, як мале дитя – і від страху, і від щастя. Стільки сильних емоцій вирує в грудях, що вони не знаходять іншого виходу, крім як виступити з рясними сльозами.

Що, скажіть мені, що може бути в цьому світі важливішим і радіснішим, аніж бачити живий блиск в її очах, чути її голос?.. Навряд я би пережив таку втрату, якби той сон виявився реальним…

Міля, певне, була спантеличена й не розуміла, що зі мною, у дідька, коїться. Зате я добре розумів.

— Люренсе, що ста…

— Пробач мені, Еміліє, пробач… — заводжу я, витираючи розпашілі щоки. Опускаю голову й не маю сміливості навіть глянути на цю неймовірну, щиру, чарівну дівчинку. — Я ненавидів себе вже тої миті, коли говорив тобі те все. І зараз ненавиджу!.. — люто стукаю кулаком по дерну. — Буду просити в тебе пробачення доти, доки не приймеш його. Пробач, Мілю. Пробач мені, прошу, пробач…

— Люренсе… — у голосі принцеси чується суцільне приголомшення. Здається, вона хоче підійти ближче, але не дозволяє собі, не наважується. Я ж продовжую примовляти, на власний сором не в змозі стримати потоку сліз.

— Пробач, що завдав стільки болю, пробач, що не помічав… Я боявся бути чесним із собою, — я нарешті зволяю собі підняти погляд і зустрітися ним із великими оливковими очима, у яких вирує жаль. Викривлена, болісна усмішка розчарованої в собі людини розтягує мої губи. — Немає в мені жодної сміливості, чи внутрішньої сили, про які ти говорила… — і ось я наступаю своєму страхові на горлянку, як прикрість зараз наступає на мою, й говорю Емілії правду. Адже насправді це найменше, на що вона заслуговує. — Я лише боягуз, який, сам того не бажаючи, почав відчувати до тебе щось більше за приязнь чи дружбу. Який весь час лякався, що ці почуття стануть явними, що змінять наші стосунки в гіршу сторону…

— Люренсе… — Емілія стоїть незворушно, очевидно, не розуміючи, як їй реагувати на почуте. — Ти що таке кажеш? — шепоче дівчина, хоча через гупання свого серця я ледве її чую. — Ти… ти відчуваєш до мене те саме?..

Я киваю, потроху вгамовуючи плач. З її рук тоді ж падають меч і маленький букетик квітів. Міля кволо осідає на коліна й потуплює здивовані очі. Якусь хвилину вивчає ними траву, а тоді знову зводить на мене. Її вуста смикаються в спробі усміхнутися і наступної миті вона затуляє їх долоньками. Схлипує і піддається сльозам. Таким же щирим, як і мої.

Мені ж серце який раз розривається від плачу цієї дівчини, тому кидаюся обіймати – міцно-міцно, наче це може дозволити їй більше ніколи не переживати таких болючих емоцій. Усе ще кляну себе за ті душевні муки, які змусив пережити принцесу, і водночас тішуся ніжному теплу її тіла.
Вона спершу ридає, закриваючи обличчя, але швидко вчіпається в мою вологу від поту сорочку і притуляється до грудей. Бурмоче щось нерозбірливе, але безмірно чуттєве.

— Я, я… я знала це, знала… і я, я пробачила тобі, зразу пробачила… — чую я єдині чіткі слова. Її схлипування поволі стихають. — Я ж люблю… як тут не пробачити… — Міля обіймає мене сильніше й заспокоюється, хоч її тіло іноді все ще смикається від різких вдихів. Я цілую принцесину маківку й на диво успішно стримую в очах спровоковані її чесністю сльози. Мовчу, досі злий на себе.