14. Дехто прийняв біль із минулого, а дехто ускладнив ситуацію, дуже ускладнив…

Любі читачі, нагадую, що маю телеграм-канал «Книги Радіанти», де ви можете послухати музику до розділів, а також оцінити колажі з естетикою ;) шукайте канал за назвою або за посиланням https://t.me/radiantabooks

Музичний супровід:
MOLODI – Дім
Emilee Moore – Hanging on
SYML – The war (recording at St. Mark’s Cathedral)
VSE PRO – Така одна (acoustic version)
Nate Smith & Avril Lavigne – Can you die from a broken heart?
Halston Dare – Because of you


Вечірнє сонце котиться з неба, от-от впадучи за обрій. Польове різнотрав’я весело колише вітер, то підіймаючи його, то хилячи до землі. Повітря степу повниться легкими, літніми ароматами. Високе колосся, маки, ковила, ромашки, цикорій і волошки приємно лоскочуть ноги у шортах, чіпляються за стареньку синю футболку, поки я біжу.
Біжу і ніяк не можу наздогнати хлопчиська, що несеться попереду – Жадана. Смаглявий парубчак хихоче й потішається з мене, поки промені сонця теплими полисками виблискують на його світлорусому кострубатому волоссі. Поки граємо в квача, забуваються будь-які проблеми – існуємо лиш ми, лан, дитяча забава і радість.

— Не доженеш, не доженеш! — вигукує друг глузливо, швидко озираючись. — Лю – слабак, не вміє бігати!

Жадан  продовжує мене дражнити, та врешті я опиняюся поруч, валю його з ніг і ми починаємо котитися травою. Дзвінкий хлопчачий регіт лунає полем.
Але лунає недовго – за мить я усвідомлюю, що з кожною хвилиною ми катуляємося дедалі швидше, немов земля спускається донизу. І тому сміх застряє в грудях. Незрозумілий, первісний страх сковує все нутро і я намагаюся спинитися. Хапаюся за нікчемну, раптово висохлу траву.
А Жадан не намагається, тому він першим досягає бездонної прірви, що зяє в кінці лану. Я дивом встигаю вхопити його за кінцівку й відчуваю, як пальці іншої руки болісно вгрузають у тверду землю, рятуючи нас від падіння. Підборіддя зачинає тремтіти, бо ж усвідомлюю, що друг навіть не пробує триматися за мене.

— Так треба, Лю. Відпусти мене, — неприродно спокійним для такої ситуації тоном говорить десятирічний хлопчина. Його зап’ястя повільно й невмолимо вислизає з моєї руки. — Ти ж знаєш, що ніхто в цьому не винен. Ні я, ні ти. Але… Далі ти маєш іти сам.

— Ні, благаю, — безпорадно схлипую я, не бажаючи слухати. Не бажаючи бачити, як у його каро-зелених очах блистить доброта, сум і приреченість водночас. — Ти не можеш так вчинити зі мною... Безсовісний дурню!.. Будь ласка, вилазь сюди, Жа…

Пальці зненацька слабнуть і відпускають руку найкращого друга. Німий крик обпікає мені горло, поки Жадан зникає в темній пащі урвища.
 

Прокинувся я різко й неприємно, як від снів, у яких люди падають або вмирають. Після них ще серце так калатає, як скажене, а тіло приймає трем – от і в мене це було.

Відчуваючи, як щось лоскоче скроні, я витер долонями цівки сліз, що якраз стікали донизу.

Кінь, який уже не лежав, а стояв і мирно пасся поруч, фиркнув до мене (що, мабуть, можна було розцінювати як привітання). Раннє птаство потішно цвірінькало на врунистих гілках сосен і дубів. Бешкетник-вітер ще спав, а земля мирно дихала вологою.

— Люренсе, все добре?.. — збоку звелася на лікті принцеса, заспано потираючи очі й оглядаючи такого ж заспаного дворецького. — Крізь сон ти бурмотів «Жа»… Це було ім’я Жадана? — брови дівчини зсунулися докупи й вона сіла, поки я намагався оговтатись від сну.

Через емоції від нього не зразу зауважив, що ми всі вкриті рясною росою. Покривала вологі, наче з них воду викручувати можна, а щоб помити лице не доведеться шукати струмочка. Навіть у волоссі Емілії «заплуталися» дрібненькі крапельки і ніжно виблискували в перших променях сонця.

Що ж, навіть мої сльози можна списати на росу і не доведеться відповідати на незручні питання.

— Він… — я затнувся, почувши, як скрипить власний голос – наче кілька століть не змащені дверні завіси. Повільно сів і озирнувся довкола, затримавши погляд на Вихорі, а потім на принцесі. Немов намагався усвідомити, що я справді вже не сплю і досі перебуваю в цьому – іншому – світі.
Прохрипівся під стривоженим дівочим зором і заговорив знову:

— Він мені снився. Жадан. По-дружньому я називав його «Жа». Називав, поки… — глибоко вдихнувши, я збагнув, що сухожилки в шиї напнулися і тепер втримують у горлянці наступні слова разом із приступом плачу.

Емілія не зводила зі свого вірного слуги очей, поки він втупив затуманений спогадами погляд у сосни позаду неї. Кортіло висказатися, але більше хотілося, щоби блондинка просто забила на мене і вдала, що нічого не чула.

— Люренсе… — її високість протягнула долоньку до мого лиця й обережно витерла вологу під очима. — Це був поганий сон, чи не так? Просто поганий сон...

— Ні, — взявся шепотіти я надривисто. — не поганий, а жорстокий… Сон, що змусив відчути те хороше, чого я вже ніколи не відчую, — опустив очі, бездумно роздивляючись візерунки на покривалі. Дуже не хотілося показувати перед Емілією цю емоційну спустошеність і вразливість, але я вже не міг себе спинити. — І він нагадав про… ха-а-а, — протяжно видихнув я, намагаючись стримувати сльози до останнього. Боже, і навіщо я все це говорю? Навіщо тривожну стару рану? Один рік безперестанно кровила, два роки гоїлася і от я знову в ній колупаюсь…

Але це потрібно зробити. За той час я жодного разу так і не зміг вголос сказати про цю особисту трагедію. При найменшій спробі слова ламалися, горло стискали ланцюги болю, а перед очима все розмивалося. Зовсім не хотів говорити про це ні з ким із рідних і вони мовчали, лиш співчутливо дивилячись на мене.
Може, це тому що я досі не прийняв той факт, що Жадана вже…
Не відпустив його? Досі себе за щось картаю? Досі думаю, що я зробив не так?

Міля боязко забрала руку від мого обличчя, стиснула її в кулачок і скрушно зітхнула. Немов їй було надзвичайно прикро за те, що жодним чином не може зарадити стану свого дворецького.