Емілія заспано насупилася від сонця, що вкинуло ранкове проміння у не зачинені віконниці. Захотіла відвернутися від нього, та відчула на собі важкість. Покліпала, оговтуючись від сну і кволо озирнулась. Виявилося – то Люренсова рука на її тулубі примостилася...
Дівчина хвилину не ворушилася, боячись зіпсувати позу і момент, від якого всередині немов пташки заспівали. Але швидко збагнула, що під ковдрою стає душно, тож обережненько витягла з-під неї свою руку і тоді змогла забрати Люренсову. Трохи відкинула вкривало й видихнула, насолоджуючись миттєвою прохолодою.
Не чуючи від компаньйона по сну ознак пробудження, Емілія акуратно повернулася лицем до нього й взялася розглядати парубка зблизька, ніби це могло допомогти їй краще його пізнати, зрозуміти.
Було в цьому хлопцеві щось, що робило його загадковим і цікавим. І мова не про яскраву зовнішність, яка вже давно стала для принцеси звичною. А про небагатослівний характер, про довгі, наче відсторонені від усього світу погляди в даль, про легкі тужливі усмішки і майже постійний сум в очах, які, він вважає, нікому не помітні. Нікому крім неї.
Вона часто потайки спостерігала за ним, коли Люренс печально дивився у вікно в одному з залів палацу, чи коли був дуже чимось заклопотаний. Серйозність і зосередженість на його обличчі додавали парубкові неймовірного шарму, захоплювали Емілію до щему у грудях.
Хоч дівчина й усвідомила свої почуття до дворецького зовсім недавно, насправді вони жили в ній вже немало часу. Озираючись на минуле, лише цим могла пояснити собі ж власний нестабільний настрій і поведінку стосовно нього: то шукала зустрічі, то уникала навіть натяків на неї, не в змозі перемогти приступи хвилювання і сорому незрозуміло за що; говорила з ним то щиро й безпосередньо, то шарілася й мовчала; то сама хапала за руку й кудись вела, то ніяковіла від його мимовільного дотику; то ображалася на нього через дрібниці, то пробачала всілякий непослух і фамільярність…
Здається, у книжках, які принцесі доводилося читати, деякі героїні поводилися схожим чином (або ще більш непередбачувано), лишень поруч опинявся чоловік, що змушував завмирати дихання. Якщо до цього додати Люренсове пояснення їй того, як воно – справді кохати когось, і порівняти її почуття при чаюванні з ним же і з Азаром… Все стає зрозуміло.
Ех, та Емілія вже й раніше це підозрювала. Тому вагалася, сумнівалася, спихала все на дружню прив'язаність, на просту симпатію, на звичку… Боялася визнавати, брехала собі, бо знала, скільки проблем це може їй завдати, скільки болю…
Та врешті, однієї з ночей у закинутій церкві, стомилася від цього. Стомилася тікати від правди.
Тулячись до Люренсової спини й відчуваючи його тепло, його ледь вловимий запах, що нагадував малину, зізналася собі. Цілком усвідомила й прийняла те, що… закохана. Вона закохана. У нього. У цього гарного, світлого, талановитого, часто журливого хлопця.
Проте, це усвідомлення ніяк не допомогло спростити ситуацію, в якій опинилася принцеса з непотрібним її статусу коханням. Адже хто при своєму розумі буде одружуватися з дворецьким без роду? Особливо коли вже має гідного по всіх пунктах нареченого…
Емілія тяжко зітхнула, відчуваючи, як її горло стискають лещата безвиході. Складно відмовлятися від своєї любові; складно не бачити в його очах того ж; складно приховувати власні почуття; складно обманювати саму себе, говорячи: «мине»; складно…
Але вона вирішила відпустити це. Просто не перейматися, що буде після, якщо воно в них взагалі настане. Поки є нагода бути поряд із Люренсом, бачити його усміх, відчувати запах волосся і обережно проявляти своє кохання, вона може бути спокійною і не боятися завтрашнього дня.
Так, тепер Міля просто чекає. Спроквола виявляє власні почуття і терпляче чекає, поки він не буде готовий із відкритим серцем про них почути.
*****
Наш із Мільою ранок минув доволі метушливо, адже вартувало би прокинутися раніше, а не о десятій, аби була більша ймовірність «зловити» корабель до Іверуса. Втім, порт розташовувався недалеко від трактиру, тож ми швидко привели себе до порядку, замаскувалися (маю на увазі свою бандану на голові і хустку принцеси, яка собі ще й косички заплела), зібрали речі в торби й поспішили до причалів.
Людей там було на диво небагато, що нам не дуже сподобалося, адже у тому випадку, якщо нас хтось упізнає, загубитися в натовпі не вдалося б. І хоч цього, за моїми судженнями, не повинно було статися, тріо Азарових прибічників у масках на пів лиця вкрай пильно спостерігало за нашим дуетом, коли той проходив повз (один із них ще й витріщився, як навіжений). Немов напружено вичікували чогось, як хижаки, що не хочуть злякати жертву. Ще й капюшони повдягали, наче якісь убивці…
До слова, відрізнити їх з-поміж інших, мелаарських вартових міста, було нескладно, бо кожен на одязі мав світлу нашивку – коня, що скаче. І швидше за все, це був герб Іверуса чи щось у тому роді.
Я не затримував на тих найманцях погляду, аби не надумали чогось, і постарався заспокоїтись. Адже якщо нервуватиму, виглядатиму більш підозріло.
Емілія ж спинилася і знічев'я смикнула мене за рукав. Коли звернув на неї увагу – зазирнула в очі з німим питанням. Я махнув рукою, мовляв, аби ні про що не парилась, і ми продовжили шлях.
Перед нами до причалу вишикувалась невеличка черга і мене раз по раз вводило в нерозуміння те, що якихось людей із неї відправляють у невелике шатро неподалік. А біля того шатра, між іншим, тинялися ті самі найманці Азара, що раніше не зводили з нас очей…
— Добридень. Хочете плисти до Іверуса? — відволік мене від спостережень чоловічий голос.
Один зі місцевих служителів закону, який також мав на одежі вищезгадану нашивку, прискіпливо оглянув нас із принцесою.
— Так, сер, — спокійно відповів я, мимоволі дивуючись питанню – бо ж навіщо його взагалі ставити, якщо це і так єдина держава, шляхи в яку відкриті?