12. Дивний сон і з'юрмисько змішаних почуттів

Elina – Masquerade (слухаємо за бажанням)

Із погляду принцеси було ясно, що відсьогодні вона вважає свого слугу несповна розуму.

— Люренсе, це схоже на божевілля… — стиха висловила свою думку. — Хіба це не надто небезпечно?

Я похитав головою.

— Лише подумайте: вас вважають мертвою, тому ніхто не буде вас шукати. Втім, трохи замаскуватися все ж буде варто (особливо мені). Навіть якщо хтось і не вірить у вашу смерть, ніхто не сподіватиметься, що ви полізете в саме лігво зла (себто в столицю Іверуса). У нас є всі шанси прикинутися слугами і попроситися на роботу в їхній палац.

— Слугами… — повторила для себе вінценосна і я закляк, збагнувши, що ця роль явно не для неї.

— Вибач, не дуже подумав, що для тебе це буде…

— Ти навчиш мене? — звела дівчина вгору рішучі очі.

— Що? — зніяковіло оторопів я.

— Навчиш мене як бути слугою? Я ж умію лише бути принцесою. Але виходить, що аби все повернути на свої місця, треба різні образи на себе приміряти… — вона замислено змовчала, очевидно, уявляючи, яка з неї буде покоївка.

Я ж боязко всміхнувся, розуміючи, що несподівано, пристосуватися до цього Мілі буде простіше, ніж могло здатися. Так, вона здібна дівчинка.

Вилізши зі сховку і проходячись геть близько до нього, ми детальніше обговорили план дій. Тішило, що тепер хоч були визначені у своєму шляху і мали мету, а не безцільно тікали й ховалися. Звичайно, допомога когось такого як Ден стала б у нагоді, та невідомо, скільки часу піде на його пошуки, тому поки що ми покладалися лише на себе.

— Думаю, перед втіленням цього задуму варто буде перевірити, чи є якісь шляхи на Фарзу, — висловила Міля влучну гадку, коли ми поверталися від ще якогось струмочка, що тут поблизу протікав. — А то якщо Азар повірив у мою нібито смерть, то не мав би перекривати ймовірні шляхи втечі до Фарзи, якщо нема кому втікати, — звела плечима її високість, а я миттю погодився:

— Не знаю, чим нам у разі чого зможе допомогти принц Федел (адже ви поки що лише заручені), але спробувати можна. О, Еміліє, — зненацька мені спала на думку одна цікава ймовірність, — а як взагалі виглядає принц Вілендор?

Можна подумати, що славнозвісному дворецькому ця інформація ні до чого, але раптом він є судженим принцеси? Якщо я правильно зрозумів, у пророцтві йшлося про якогось світловолосого хлопця із синіми, або ж блакитними очима… І «світловолосий» тут може означати і альбіноса, до речі. Якщо коротко – то дідько його знає, як те сказання має розшифровуватися. Я-то його собі розтлумачив по-своєму, і на жаль ні в кого було спитати, правильно це чи ні.

Міля тим часом хвилину згадувала, примруживши оливково-зелені вічі, і тоді впевнено мовила:

— В нього точно були великі темні очі і таке ж темне, кострубате волосся. Пригадую, він мені чомусь кота нагадував, — хі-хікнула панянка. — Не пам'ятаю точно всіх рис лиця, але думаю, якась схожість у них із Азаром є. Все ж вони брати, — дівчина звела плечима, а я кивнув, не видаючи розчарування у власній теорії. Що ж, такий результат був доволі очікуваним, бо в принцика також темні очі і патли, але ж спитати варто було. Ех, якби судженим виявився принц Вілендор, це б могло багато чого спростити в моєму житті…

Проходячи попри всілякі дерева і слухаючи цвірінькання, ми миттю загорілися цікавістю до пташок. Тобто до можливостей Мілі, яка вирішила спробувати з ними порозумітися. Та мало хто з пернатих виявляв бажання наближатися – всі боялися. Хоча можна було зауважити, що вони заінтриговано зиркають на принцесу, як на щось нове й вельми цікаве.

Але тактильний контакт тут і не дуже був потрібен насправді – принцеса розповіла, що може відчувати їхні помисли й на відстані, особливо коли вони всі схожі між собою. А я мимоволі пригадав, як вона сміялася в унісон ластівкам на галявині біля струмка. Напевно, вже тоді розуміла, що вони кажуть.

— Пташечки обмінюються новинами цього лісу, — довела мене до відома Емілія, м’яко крокуючи поруч у тіні кленів, грабів і дубів. Я заворожено глянув на неї й озирнувся довкола – мої вуха вловлювали лише спів птаства, а вона могла розібрати його значення. Магія захоплювала.

— Вони кажуть, що крім нас тут більше немає людей, — додала принцеса, погідливо глянувши на білодзьобого грака на деревці поблизу, ніби це він їй ту фразу підказав.

Я кивнув у відповідь на спокійні слова спадкоємиці. Це була хороша звістка, але невідомо, чи надовго ми в цьому лісі самі, най він і немалий.

Ступаючи звірячою стежкою і коли-не-коли зиркаючи на замислену напарницю у брудному вбранні, я припустив один неприємний розвиток подій. І миттю вирішив озвучити його:

— Еміліє, а що, якщо Азар захоче переконатися у твоїй нібито смерті? Себто знайти залишки тіла? В такому разі його блюдолизи можуть незабаром навідатися до нашої печери…

Дівчина стривожено до мене озирнулася. Після цього ми кілька хвилин обговорювали всілякі ідеї того, як краще буде впевнити Азарових посіпак у достовірності смерті принцеси.

Зійшлися на тому, що, покидаючи грот, залишимо в ньому шматки сукні Емілії, попередньо ще більше їх вимастивши в пилюці й крові жертв ведмедів. А якщо ще підкинемо кілька кісток до тієї всієї картини, то взагалі ідеальна правдоподібність буде!

Серйозно покивавши на ідейний вклад одне одного у цей план, ми повернулися до печери і решту дня завбачливо не висовувалися з неї. Навіть зраділи, коли ведмежа сімейка повернулася з полювання, адже з нею почувалися незрівнянно безпечніше.

Після вечері останні харчі закінчилися, тож треба було якнайшвидше виходити в люди – ніхто ж із нас мисливськими навичками не володіє. Та й я не уявляю, як хтось настільки душевно вразливий, як Емілія, полював би на тваринок, яких вона віднедавна може розуміти…

Перед сном дівчина мовчки сиділа на покривалі й, обіймаючи коліна, тужливо дивилася в темноту лісу. Я мовчки поспостерігав за нею кілька хвилин, а тоді приліг на бік.

— Люренсе, знаєш, напевно, я погана спадкоємиця для Мелаара, — сумно пробурмотіла дівчина, уткнувшись носом у власні передпліччя. Виразу її лиця не бачив, але пригнічення в голосі було достатньо, щоби здогадатися, який він.