11. Цей сум надовго в серці і Несподіване відкриття про родовід Емілії

Ймовірний музичний супровід:

Jacob Lee – Home

Ezra Brunelli – Widows And Orphans

Прокинувся я повільно, втомлено. Від променів світанкового сонця, що стрибали крізь вітражі прямо на очі, перед тим пробившись через дерева. В перші миті не міг збагнути, де я і що відбулося. І тоді спогади поглинули мене, наче сипучі піски, від яких неможливо втекти.

Тіло боліло й гуділо від утоми, з якою не зміг упоратися сон. Та й не лише воно боліло. Душу, всю мою ментальність вкривали свіжі рани, яким треба ще чимало часу, аби загоїтися й не впливати на життя.

Однак, було хоч щось, що згладужвало всю болючість цього стану. Точніше «хтось».

Ніколи не думав, що таке непосидюче дівчисько зможе стати моєю духовною пристанню…

Я тремтливо зітхнув, тулячи сплячу Емілію до себе. Заодно прикрив рукою її очі від промінців, аби довше поспала й відновила сили.

Споглядаючи сонне лице принцеси, усвідомив, що вона справді єдина, хто зараз не дає мені з’їхати з глузду у цій небезпечній метушні. Коли тебе виривають із зони комфорту, най і не такої аж комфортної, дуже тішить мати поруч людину, яка про неї нагадує. Нагадує і водночас своєю присутністю дає надію на те, що бувалі дні ще можна повернути.

Якби не стало Емілії й Дена, я б не витримав. Мені б не було вже що робити в цьому світі…

Відчуваючи, що зараз заплачу, я ніжніше притулився до Мілі й одними губами прошепотів:

— Дякую, що ви з Деном живі… Дякую, що ти зараз поряд…

Від тепла й запаху принцеси не зчувся, як знову заснув (чи то задрімав), з дрібними сльозами, що покотилися з-під заплющених повік. І хоч спати суто на твердому дереві неприємно, наявність близько Емілії робила цю неприємність не такою явною. Тому не знаю, як сусідка по «ліжку», але як прокинувся вдруге, я зауважив, що виспався напрочуд непогано.

Дівчина ще спала, а мені не сиділося на місці, тому взявся досліджувати закутки храму. Адже раз ми забарикадували єдиний вихід, про всяк випадок варто було знайти (або й зробити) новий.

Нічого мені не впало в око настільки, як одне з вікон, збоку від піаніно. Трохи побите, але настільки заросле плющем, що того й не зауважиш одразу. Я вирішив, що якщо це віконце добити остаточно (якимось канделябром наприклад), але не зачіпати плюща, то для швидкої втечі буде супер (не хотілося, звичайно, щоб довелося через нього тікати, але які часи, такі й думки). Тож так все й зробив, хоч рослину навколо трошки й понищив, але не критично.

На той час Емілія вже встигла прокинутися, одягнутися й мовчки за мною спостерігати, жуючи в’ялене м'ясо, що разом із водою стало нашим сніданком. Я подумки посподівався, що із хороших прийомів їжі перейти на таку бідосю буде не надто стресово для психіки й організму принцеси.

Закінчивши з заняттям, зрозумів, що руки всі в пилюці і варто б їх помити, та й лице теж. А заодно можна випробувати новостворений вихід із храму. Та сам не піду, бо принцесу одну лишати не хочеться.

— Ваша високос…

— Можеш неформально говорити, Люренсе, — зненацька перебила мене дівчина, змусивши завмерти від приголомшення. Спокійно дивилася в очі. — Не змушуй себе до цих всіх титулів, зараз вони не мають значення. Стався до мене як до рівної, а не як до принцеси.

Емілія зіскочила з ослонів і підійшла впритул. Її повіки з тонкими довгими віями все ще були спухлі від сліз, а вічі, ними обрамлені, серйозно на мене дивилися.

— Гаразд, постараюся, — витиснув невпевнене з себе я. Хоч раніше міг на секунду забутися і звернутися до неї на «ти», але тепер може бути навпаки. — Ходімо зі мною до потічка, повз який ми проходили вчора. Хочу помити руки і лице, — нарешті посвятив її у свій задум.

— Ходімо, — легенько всміхнулася панянка. Вочевидь, моя розгубленість підняла їй настрій. А хоча, вона завжди була для неї неабиякою розвагою.

Для мене пролізти крізь вікно-вихід було просто, а от принцесі з її сукнею, най і вкороченою, довелося допомоги. Проте, дівчина пообіцяла, що в подальшому постарається сама долати цю невеличку перешкоду.

— Знаєш, Люренсе, коли я сьогодні прокинулася… мені здалося, що все вчорашнє – просто кошмар, — зізналася Емілія, коли ми вже вийшли на сонячну галявину і майже доходили до струмочка. — Але ні… я так захотіла плакати, знову… — дівчина швиденько витерла зі щоки сльозинку. А я й не помітив, як моя рука потягнулася до її плечей. — Подумала, що якщо плакатиму постійно, тобі це набридне…

— Ні в якому разі, — чітко заявив я, спинившись і чомусь не дозволивши собі торкнутися вінценосної. — Це природно, що ви хочете плакати. І вам буде легше, якщо робитиме це. Тож плачте, скільки заманеться, я не засуджу вас.

— Дякую, Люренсе, — болісно всміхнулась дівчина. А тоді її усмішка скривилась від сліз. — Дякую… Мені так с-страшно, хочу, щоб це п-просто був нічний жах, і щоб ц-цього ніколи н-не ставалося…

Емілія знову заридала в долоньки, а я, мало не до крові закусуючи губу, обійняв її так, наче це могло захистити дівча від усіх на світі бід.

— Я поруч, — прошепотів на вушко, уткнувшись носом у пшенично-золотисте волосся. — Поки ми разом, тобі нічого боятися.

На диво, хоч я говорив ті слова Мілі, але й сам від них заспокоювався.

Коли дівчина трохи вгамувалась, відсахнувся від неї і обережно взяв у долоні розчервоніле личко. Зазирнув у такі ж червоні, оливкові «озерця душі» й насупився.

Як же хочеться, щоб ці оченята знову блистіли радістю й пригодницьким азартом, щоб їх більше нічого не терзало.

Ледь торкнувшись губами чола принцеси, я ще раз згорнув її худеньке тіло в оберемок обіймів. Несвідомо стиснув так міцно, що вона аж пискнула. Втім, не постраждала, бо швидко відпустив і перепросив за це.

Відтак як зазвичай акуратно взяв блондинку за руку й повів до потічка. Він весело дзюрчав поміж великих і менших камінців, які сяяли чистотою. Виблискував на ясному сонці, яке сьогодні добряче припікало, і освіжав своєю прохолодою.

Спершу ми змочили в ньому ноги й Міля ділилася зі мною приємними й новими для неї відчуттями босих ніг на землі. До слова, травичка тут була низенька й м’якенька, напевно, тому що тут періодично випасалась лісова звірина.