10. Виснажлива внутрішня тривога

Ймовірний музичний супровід:
The Siren - Nadiiife
(Teya Dora – Moje More)
Noah Kahan & Hozier – Northern Attitude

Знаєте, зазвичай більшість «вперше» у людей пов’язано з чимось хорошим. Вперше стрибнув із парашутом, вперше покатався на коні, вперше побачив дельфіна на власні очі...

Але коли зі мною вперше за місяці роботи дворецьким заговорили вартові біля входу в палац, я зразу зрозумів, що цей випадок навряд числиться серед приємних.

— Люренсе, на твоєму місці я б зараз же тікав із замку, — стривожено перезирнувшись із напарником, порадив вартовець опісля гідного вітання з Мілею. — Король дізнався, що вас із принцесою не було в палаці. Все ж година вже за північ перейшла…

Емілія охнула, а мені серце в п’яти упало. Це ж треба – настільки в калюжу сісти! Я розумію, що ішли довго, але, може, прийди ми на хвилин п’ятнадцять раніше, цього б не сталося?..

Ой, та що вже те гадати, назад не вернешся. Треба дивитися страхові в очі, навіть із мокрими штанцями.

І то радість, що нами по дорозі не поласувала якась лісова звірина, хоча тепер я не знаю, чи було б це страшніше за дану ситуацію.

— Дякую за попередження, хлопці, — кинув я пригнічене охоронцям, проходячи повз них. 

Що ж, колись це повинно було статися.

— Не бійся Люренсе, — заспокійливо торкнулася мого плеча принцеса, та нервів це не вгамувало, — головне про плани Роланда й Азара батькові сказати, а далі хоч що най коїться.

Я мовчки погодився з рішучістю блондинки. Але їй легко було говорити, король же – її татусь, ще й люблячий. А я йому ніхто, чому мені мають робити якісь поблажки? 

Прямуючи до тронного залу, дворецький принцеси молився, аби його просто вигнали з палацу, а не наказали стратити чи ще щось гірше.

Лиш двері в потрібне приміщення прочинилися, Арнес Мелаарський обернувся до нас. Із виразу його обличчя нічого доброго сказати не можна було…

— Еміліє, Люренсе, — таким строгим я голос короля ще не чув. Відчувалося, що він стримується, щоби не визвіритися на нас. — Хто ж дозволив вам без супроводу охорони ходити за межами замку?

— Тату, але ми не…

— Тихо, Еміліє, це було риторичне питання, — урвав її монарх. Здається, перед батьком дівчина втратила всю свою сміливість. Власне, як і її вірний слуга – враження, наче я ніколи й не вмів говорити. — Я нічого не хочу від вас чути, ви мене страшенно розчарували. Люренсе, — скинув на мене гнівний погляд правитель, — ще раз ти допустиш, аби Емілія чи ви разом кудись пішли без належного супроводу, в палаці більше не буде для тебе місця. Зрозумів? Молодець. Також відсьогодні я забороняю тобі малювати. Над подальшим покаранням ще подумаю. А зараз ти негайно підеш у свою кімнату й наступні два дні не будеш із неї виходити. Все, геть звідси.

Так-сяк вклонившись, я ледве відчував, куди ступаю. Перед очима все пливло чи то від сліз, чи то від розгубленості. Серце шалено гупало в грудях, а на чолі виступив холодний піт.

Виходячи з залу, краєм вуха почув, що в Емілії покарання теж схоже на домашній арешт, хіба що з постійною наукою.

Біля кімнати стояв вартовий, що замкнув її, варто було мені увійти. Ноги гуділи після вельми тривалої подорожі пішки і було б гарною ідеєю відпочити, виспатися, але сон до мене не приходив.

Я намагався зрозуміти, з яких причин король дізнався про нашу відсутність. Та це було марним заняттям, бо їх могло бути чимало. До прикладу, захотів на вечір зайти до дочки й поцікавитися, як минули її заняття з політики – чим не причина?

Тяжко зітхнувши над ранок, я ледве підвівся з ліжка, в якому з безсонням провалявся всю ніч. Тіло змучено нило, а серце тим більше.

Коли настав час сніданку, для мене зробили несподіване відкриття – їжу ніхто приносити не буде, частиною покарання є виключне пиття води. Що ж, це було доволі очікувано, напевно… В будь-якому разі, я не дуже жахнувся відсутності їжі.

Якби мені було страшенно нудно весь день сидіти в холодних стінах кімнати, це було б краще, ніж якби мене терзали всякі думки та спогади. Я не раз підходив до вікна, визирав з нього й силкувався знайти якесь заспокоєння в мирній природі. Також, коли вже сміливість у мені трохи відновилася (можливо, через безсоння психологічні межі стерлися), я не раз грюкав у двері, вимагаючи зустрічі з королем чи просто репетуючи, що клятий принцик готує заколот у столиці. Але по ту сторону або не було нікого, або ж вони вдавали, що не чують.

Здається, ввечері щось схоже робила й Емілія (як мені вдалося почути по ту стіну), але й на її намагання донести жахливу новину ніхто не звертав уваги…

Ну, не те, щоб пити лише воду було неприємно, але… на ранок другого дня я був добряче голодним. Молився богу (якщо він владний хоч над чимось у цьому світі), щоби час ішов швидше і мене врешті випустили з кімнати. Бо стан не полегшувало ні читання книжки, яку я якось взяв із архіву, ні прибирання, ні споглядання природи.

Добре було хоч те, що завдяки втомленості у всіх сенсах, я зміг поспати (принаймні поки голод не збудив) і трохи відновити сили.

А коли сонце підказувало, що пора наближається до підвечірку, замок у дверях клацнув. Я зірвався зі стільця, на якому сидів біля відчиненого вікна й побіг до виходу. 

Та випускати мене ніхто не поспішав. Натомість до приміщення увійшов похмурий, як погода в листопаді, капітан Марден.

— Капітане! Прошу: послухайте ме…

— Мовчи, Люренсе. Король заборонив тобі говорити…

— Але вони хочуть напасти сьогодні! Принц Азар і його прихвосні! — перебив чоловіка я, відчуваючи, як несправедливість роздирає зсередини.

Він здивувався, а тоді його погляд і голосстали дуже грізними.

— Я знаю, — відповів. — Ми з королем знаємо це від Роланда, а тому зможемо їх випередити. А от звідки ти дізнався… — пан Марден раптом узяв мене за барки й люто вдивився в обличчя. Я ж не міг підібрати слів від розгубленості й страху. — Невже разом із принцесою мав совість підслухувати їхню розмову?