7. Відчай, образи і манливий запах принцеси

Пісня для настрою: Lyrah – Slow down 

_____________________________________

— Люренсе-е! — Емілія, як несподіваний порив вітру, забігла в їдальню для слуг, а я мало не вдавився хлібом. Добре, що поруч їла Ерелі й подала води, постукавши по спині. — Люренсе, ти мені потрібен! — вона спинилася біля столу і помахом руки дозволила челяді не вставати з ослінів і не кланятися. 

Я не встиг спитати: «Що сталося?», як дівчина у звичній їй манері заторохкотіла: 

— Чаювання! Хочу влаштувати чаювання для трьох пані, які не змогли побувати на святкуванні мого повноліття. А ти допоможеш усе організувати! Тато вже про все знає, тож швидше доїдай і ходімо, виберемо місце проведення. 

Поки я жував, час від часу поглядаючи на вінценосну, вона мало ногами не сікла, так її нетерплячка пробирала. Я не хотів повільно їсти, але останні три дні мені було надто незручно перебувати біля принцеси, тож трапеза сама-собою затягнулася. Інша прислуга тим часом запропонувала Емілії яблучного соку й стала розпитувати про тих панянок, з якими чаюватиме їхня господиня. 

Виявилося, всі три дівчини майже однолітки – на один-два роки старші від Емілії, і є дочками трьох герцогів, з якими Арнес Мелаарський замолоду мав доволі дружні стосунки. Тож теоретично цих леді можна назвати подругами непосидючої принцеси. Саме на чаюванні вони обіцяли привітати її й подарувати подарунки.

Їхні імена вона хоч і називала, та я їх не запам'ятав, адже вкотре провалився в прірву зі спогадів про день, коли розкрив той злощасний записник. 

Від подиву я тоді впустив горня з чаєм і воно розбилося. Довелося все прибирати і на ранок пояснювати Ерелі, що чомусь раптово рука затремтіла і бла-бла-бла. 

Знаючи характер всіма любої принцески, я сподівався побачити в її щоденнику що завгодно: дурнуваті закарлючки, малюнки, віршики, слова про те, як минають її дні, записи вражень від балів...

Але точно не речення англійською про те, що вона насправді не принцеса цього королівства, а українка, яка сама не розуміє чому опинилася в цьому світі, в тілі Емілії. 

«Якщо ви знайшли цей блокнот і зрозуміли цей текст, благаю: допоможіть! Я не тут народилася, я не з цього світу і моє ім'я не Емілія Мелаарська. Не знаю, як і чому тут опинилася, але я – Еміля Бутенко. Я народилася в Україні. Якщо ви хоч щось знаєте про мій дім, то прошу: не знаю як, але допоможіть повернутися туди!..»

Після прочитаного я не те, що не міг заснути тієї ночі, я всі наступні дні про це думав, придивлявся до принцеси, не знав, як із нею поводитися, весь час нервував, хоч і намагався того не виказувати, й боявся видати свої знання.  

В таке було неможливо повірити, бо коли я згадував про Україну, чи про англійську мову, Емілія зі щирою цікавістю слухала. І навіть якби була такою вправною актрисою, не спитала би про значення мого «Окей», та й завжди є людський фактор – десь би та й проявилося іншосвітове походження її душі... В крайньому випадку – вона би точно запідозрила в мені такого ж потраплянця і все розказала. Але скільки я тут – і натяку на таке не було.

Коли я в перший день перебрав достобіса варіантів і мало не зійшов з глузду, захотілося прямо спитати в неї про наш світ, про те, що вона пам'ятає, показати записи в щоденнику і дізнатися, що вона на те все скаже. Але лихий не підштовхнув на такий крок, та й добре.

Бо коли дозволив собі ще поспотерігати за принцесою після прочитаного в її щоденнику, відповіді на більшість питань з'явилися самі-собою. Очевидно, Міля чомусь повністю забула те, що знала про мій (свій) світ і більше не згадує про нього навіть уривками. Але як те «чомусь» сталося – мені навряд чи колись судилося дізнатися… 

Окрім кількох речень англійською на початку, які принцеса (чи то та дівчина, свідомість якої опинилася в її тілі) використала як своєрідний шифр, у щоденнику були неакуратні малюнки-ескізи речей із мого (нашого) світу: навушники, смартфон, Ейфелева вежа, приблизна карта України... А далі йшли записи про те, як минають її дні в палаці, як вона намагається не видавати те, що насправді не є принцесою Емілією, як сумує за домівкою, за уроками танцю і за рідними. Нічого інформативного, хоч їх і було штук вісім (схоже, дівчина лише в них знаходила розраду), серед нотаток не було, лише описи її почувань і подій – як і годиться писати в щоденниках.

Вкотре повторюючи все, що дізнався і проаналізував за останні дні в голові, я усвідомив, що впадаю у відчай, а на губах з'являється божевільна, неконтрольована посмішка. Ніяк повірити не можу! В тілі Емілії до якогось часу жила інша дівчина! Дівчина з мого світу, з України! Але чомусь вона або втратила пам'ять, або ж її душа кудись ділася і звільнила місце для істинної Емілії… Боже, якби тільки цього не сталося до того, як мене найняли дворецьким! Мені б не було часом до нестями самотньо в цих кам'яних стінах…

Втім, ні тим, про що дізнався, ні будь-якими іншими своїми переживаннями я ні з ким не міг поділитися – якби хоч комусь те все розповів, мене б поважали психічно хворим. Єдиною розрадою були нотатки в щоденнику… 

— Люренсе?! — я здригнувся всім тілом. — Що з тобою? — нарешті догукалася до мене принцеса, дещо знервовано поклавши руки в боки. Та коли довше подивилася в мої очі, щось таке в них побачила, що вираз її лиця дуже зм'як і на ньому з'явився жаль. — Що з тобою? Задумався про щось погане? — голос вінценосної тепер був наче легенький подих літнього вітру – теплий і ніжний. Вона підійшла мало не впритул і захотіла взяти мою долоню, та я різко відсмикнув її. Тоді врешті згадав, де перебуваю і що роблю. Сад, передвечір, підготовка до чаювання…

Я дивився у злякані оливкові очі й не міг заспокоїти вшаленіле серце. «Невже ти дійсно нічого не пам'ятаєш?.. – промайнуло в голові, як остання надія, поки відчай вже почав цілковито проступати на обличчі. – Невже я справді один тут такий? Один у цьому чужому світі?..» 

— Люренсе?.. — обережне гукання Емілії. Ще одна її спроба торкнутися руки і ще одне моє грубе відсмикування з невпевненим кроком назад.