5. Розмови з принцесою і її наївність

*За бажанням слухаємо пісню Parachute – Hurricane (Acoustic)

_______________________________________

Боже, щось таке було в тих словах і тоні Емілії, що змусило мене навіть після зачинення дверей хвилини зо дві невідривно дивитися в той бік, де зникли вона з королем. Ніби враз захотів, аби принцеса справді не йшла, а лишилася тут. Надовго.
Потім я оговтався, тремтячими руками взяв глечик із відваром, зробив з чотири моцних ковтки (не без потрапляння поза рот) і поклав назад на тумбочку. А тоді не встиг лягти, як до кімнати тихенько увійшов Віргел – старий сивочубий худорлявий чоловік із дещо горбатим носом, смішними вусами і, як я її називаю, декоративною шапочкою на голові. За словами покоївок, служив у короля вже п'ятнадцять років і завжди бездоганно виконував свою роботу.

— Добре, що п'єш відвар, Люренсе, — усміхнувся моїй втомленій фізіономії лікар, поправивши марлю на чолі. — О, ні-ні – ковдру не відкидай, а накрийся з головою, щоби всяке погане з потом вийшло, — глузливо і без жодних зусиль спинив він мої натужні намагання скинути з себе гаряче вкривало. Від тієї короткочасної безуспішної боротьби з Віргелом легше, звісно, не стало, лише ще більше спітнів. Та це знущання якесь! — А тепер, щоби швидше одужати випий цю чудодійну настоянку, — чоловік поклав на тумбу маленьку баночку із темно-коричневим вмістом. — Температуру вона не зніме, але допоможе з нежитем і кашлем.

— Чудодійна, значить жахлива на смак? — здогадався я, спираючись на досвід. Лікар посміхнувся. — І що ж за трави ви в них додаєте? — особливо не очікуючи відповіді (старий хитрун не любив своїх секретів видавати, хіба королю міг сказати), я вибрав не розтягувати "задоволення" і осушив колбочку залпом. Зразу ж подякував богові за те, що зміг втримати нутрощі всередині. Гірке до знемоги!.. Не знаю, як воно допоможе боротися зі шмарканням і кашлянням, але покладаю на те великі надії!

— Молодець, — легенько поплескав збідованого мене по плечі Віргел, підвівшись. — А тепер спи і не смій скидати ковдру, — доктор допоміг лягти і закутав у те ненависне вкривало, поки я покашлював від настоянки. — Одужуй, Люренсе, — він потушив каганець і вийшов із кімнати.

Не знаю, чи то та гірка гидота допомогла швидше заснути, чи щось інше, але свідомість відімкнулась майже миттєво. І не прокидався я аж до ранку.

Біля дев'ятої зачалася гроза зі зливою, яка й збудила мене. Самопочуття покращилося, та й втішило те, що коли розплющив очі в кімнаті нікого не побачив. Оглянув її ще вкритим паволокою хворобливості поглядом і з десяток секунд прислухався до шуму вітру й дощу за вікном, грім чувся віддалено. Так, наче трохи прокинувся, можна й устати.

Обережно підвівся і просто посидів хвилину, поки спогади минулого дня пролітали в пам'яті, як дерева попри швидкісний потяг. Невдовзі потягнувся до глека з відваром. Та поки підносив його до себе рука вслабла і він розбився об підлогу, не забувши виплеснути половину теплого вмісту на ліжко. Я знемогло вилаявся.

— І що вас, збирати тепер? — зітхнув, глянувши на уламки. Сподіваюся, що то не був якийсь дорогезний глечик...

Раптом двері в покої прочинились і в мене виникло божевільне бажання лягти назад і прикинутися сплячим, але логіка твердо сказала, що то дурне, тож про таку ідею довелося забути. Я втупився очима в здивовану принцесу.

— Прокинувся! — на моє щастя, тихо скрикнула вона і підбігла, зашарудівши подолом зеленої сукні по підлозі. А личко так і світиться. — Ой, як це сталося? — тепер і на розбитий глечик увагу звернула, стривожившись. Навіть захотіла схилитися і почати збирати уламки, але я зупинив її звертанням:

— Принцесо! — хоч то й було неголосно, та блондинка все одно різко підняла на мене зір. — Ви що надумали робити? Це не царська справа, ще поранитесь. Краще прислугу закличте. Просто я хотів попити, а рука вслабла і от...

— Тоді я принесу тобі нового відвару! І постіль теж, — протараторила Емілія своїм голосом-дзвіночком і миттю зникла в дверях.
Я ж обернувся до вікна і всю відсутність спадкоємиці трону мов зазомбований спостерігав, як вода з неба щедро розмиває шибу. В голові почали роїтися думки про рідний дім, хай їм грець.

Не знаю, скільки часу так просидів, але оговтався, коли відчув, що тендітна долоня Емілії лягла на маківку. Я неспішно обернувся до її задумано-сумного обличчя і став сам не знаю що вишукувати в ньому очима. Враз дівча зітхнуло і, обійшовши ліжко з іншого боку, поклало на іншу тумбочку новий глечик і подало мені горня з відваром. Що це з її емоціями? Невже сум за домом і відчай від безвиході настільки чітко проявлялися на моєму лиці?..

Я кивнув і випив зі склянки все. А потім ще раз так. Тим часом до приміщення увійшли дві тихенькі покоївки і почали прибирати. Одна з них поклала чистий набір постелі на край ліжка і стала з краю, причому я чітко відчував її погляд на собі. Вочевидь, конче хотіла швидше почати роботу, а скромний дворецький заважав.

— Я рада, що тобі вже краще, Люренсе, — Емілія знову поклала свою долоню на мою.

— Я теж, — подав я ще трохи хрипкий голос і принцеса усміхнулась. — Вперше мені так швидко полегшало.

— Значить, ліки Віргела допомогають. Ти часто хворієш? — оливкові оченята загорілися цікавістю, навіть руку мимоволі сильніше стиснула.

— Та ніби не дуже. Але захворіти влітку можу цілком. Певно, вдача така. А тут ще й змок, вітром обдуло, от і... — стенув я плечима. Враз страшенно захотілося до вітру. Пиття дало про себе знати! — Принцесо, якщо ви не проти, я терміново маю піти до ванної...

Емілія хі-хікнула з мого виразу обличчя (схоже, на ньому так і було написано "дайте дорогу – можливе намокання штанів через хвилину-дві") і підвівшись, допомогла мені встати. А там я вже якось пошкандибав до тієї маленької сепарованої кімнатки. Благо, що вона тут є, причому близенько.
Коли вийшов, то мимоволі не стримав полегшеного видиху, що знову спровокувало сміх принцеси.
В той час одна покоївка вже прибрала уламки з підлоги і помила її в тім місці (навіть встигла вийти з кімнати), а інша закінчила міняти постіль. Шустрі дівки!