2. Знахідливість принцеси і пов’зані з цим нервування

*За бажанням можете ввімкнути пісню Built By Titan & Starxs – 10 (Acoustic)

_____________________________

Тільки-но я усвідомив почуте, як тут же виплюнувся з кімнати й увірвався до сусідньої. Покої принцеси справді порожніли. Гадство!

— Як давно ви помітили її зникнення? — різкіше, ніж хотілося, спитав у покоївки, починаючи відпечатувати кроки на паркеті коридору. Сонливість, як ви вже здогадалися, немов хто вміло вкрав. Та й голос, на щастя для мене й інших, припиняв бути схожим на хрипіння зомбі.

— Трохи більше, ніж двадцять хвилин тому. Я, як завжди, тихенько зайшла, аби забрати її речі до пральні, але побачила порожнє ліжко. Тоді обшукала покої, а потім і до всього палацу перейшла, — було помітно, що темп ходьби жінка не оцінила, бо ж ледве встигала за мною.

— Зрозумів. Дякую, Мелісо, — поспіхом кинув я і раптово спинився, так, що фрейліна мало не стукнулась у мене, і рвучко розвернувся. — Значить, план дій такий: ви нічого не кажете королю. А якщо він буде питати про мене/неї, скажіть, що ми з принцесою вирішили піти подивитися на новий фонтан, який буквально вчора поставили в на площі Миру (якби не такий вдалий збіг подій, не знаю, що би вигадав). Не забудьте додати, що ми можемо затриматися, — серйозно проінформував я темноволосу жіночку, глибока зморшка на міжбрів'ї якої говорила про зосередженість у слуханні. — В разі виникнення інших питань, покладаюся на вашу вигадливість. Я ж шукатиму Емілію, бо підозрюю, що знаю куди вона могла піти. Дуже постараюся недовго, але в нашої принцеси така ласа на пригоди вдача, що можете вважати – я того не казав.

Вуста Меліси сіпнулися в усмішці, а відтак вона твердо кинула.

— Успіхів, Люренсе. Знайди нашу Емілію! — побажала в спину і я тут же зник за повротом коридору, подумки дякуючи богові за характер цієї фрейліни, бо ж вона нічого не розпитувала, а сліпо довірилася мені.

З перших днів перебування в пальці незвично було усвідомлювати, що вся його свита так швидко прийняла мою непомітну (точно не за зовнішністю) й тиху персону до своєї дружної ватаги. Чи то прибиральники, чи то фрейліни принцеси, чи то кухарі, чи то охоронці – ніхто не сприйняв мене з неприязню. Знаєте, це як опинитися в місці, де тебе давно чекали… Раніше мені ні разу не доводилося таке відчувати.

Проте згодом я наважився спитати про це в тієї ж пані Меліси і її відповідь закрила всі питання. Емілія – все завдяки їй; завдяки її щирості, доброті й відкритості. Вона створює навколо себе атмосферу, якою заражаються інші. Вочевидь, тому всі в палаці її так палко леліють. І, виходить, якщо в принцеси до мене файне ставлення, то в інших аналогічно. Не знаю навіть, як це назвати. Пощастило?

Ха, і зараз це дівча кудись, як казала моя вкотре згадувана бабця, заялó. Вся свита буде на нервах, а якщо і його величність дізнається про правду (а не казочку Меліси), боюся, голова одного рожевоволосого інтроверта полетить із пліч...

Вдало натрапивши на пральню, що була на першому поверсі замку, я заскочив туди і, ігноруючи німе витріщання працівниць, продемонстрував їм шоу "Переодягнися за сорок секунд" (знайшов там свій звичайний одяг і поміняв фрак на нього, бо нащо виділятися?). Після чого вилетів у коридор і побіг. Гадаю, я настільки мало пробув у тій кімнаті, що дівчата повважали мене ранковою галюцинацією від недоспаності.

Тихенько поскочивши тронний зал, через якого проходив шлях до парадного входу-виходу, я відчинив моцні двостулкові двері і опинився у довгому тунелі-аркаді, з обох боків якого "ноги" арок обплітав плющ. Його місцевий старигань-садівник ось уже десь років не може позбутися. Гм, а мені подобається. Та й принцеса каже, що собливо гарно, коли те зелене листяне нахабство зчіпляється між собою і закриває проміжки між арками, тоді виходить справжнісінький коридор. Але то лише до того часу, поки Ґрін (той самий садівник) не обстриже його. Може, варто попросити не робити цього?

Хіба тінь аркади над головою зникла, я зайцем прошмигнув попри незворушну варту, яка помітила мене заздалегідь і турботливо відчинила головні ворота входу на територію замку. Впевнений, що той квартет добре виліплених хлопців, знаючи мене і мої стосунки з Емілією, беззлобно подумав: "О, знову цей дурний десь принцесу загубив".
Так, за час моєї роботи тут таке стається геть не вперше (не уявляю, як раніше вони обходилися без дворецького), проте майже все залишається суто між мною, спадкоємицею трону і свитою палацу, король мало що знає (лише здогадується), бо ж навіщо старшому чоловікові марні переживання?

Ух, як знайду ту блондинку – відчитаю так, що ім'я власне забуде. Я ж і не гадки, що це запальне дівчисько отак візьме і мало не спозаранку піде шукати знахарку. Взагалі страх утратила! Одна вихопилася в столицю, де всяких не надто благородних особистостей (особливо чоловічої статі) – хоч лопатою горни! Сподіваюся, що хоча б переодягтися в непримітний одяг додумалася. Хай би з нею нічого не сталося за цей час...

Сам повністю не усвідомлював, чому ноги несуть мене справді саме до нового фонтану, але чомусь серце вірило, що дитяча натура прекрасної Емілії Мелаарської не зможе пройти повз нього і затримається там на хвилин п'ятнадцять. Тож сіра бруківка Кормера вела скромного дворецького до центру. Благо, він був недалеко від королівського палацу – якихось півгодини ходьби. А якщо бігти – ще швидше буде.

Моя постать несподівано вирвалася з-за чергового рогу і вкрай невиховано зачепила чорняву жінку в якомусь, без перебільшення, лахмітті. Здається, вона несла в руках щось, що зразу розбилося під моїми ногами і різкий запах вдарив у ніс. Не встигнувши навіть вибачитися за нахабність, я помчав далі.

— Ей! Дивись, куди біжиш, дикуне! — кинули яскраво-обурене в спину, та я навіть не обернувся.

Очі на бігу поспіхом пройшлися по натовпу, що оточив нову архітектурну окрасу столиці і я поволі пригальмував. В усьому тілі враз заспівала втома своїм противним голосом і тому далі вдалося лише помаленьку крокувати. Дихання ж, здавалося, ніколи не прийде до норми.