1. Інтроверт і підготовка до балу

«День 65-й. 25.07. Підготування до королівського балу досі тривають, тому в замку стає дедалі метушливіше. Ще й принцеса не залишає у спокої ні на хвилину. А іноді цього так хочеться... Почитати щось, от, у щоденник позаписувати роздуми, із зовсім неможливого – помалювати… Не віриться, що ще тиждень тому на всякі дрібниці був час, а тепер, бал уже зовсім на носі і всі немов маку наїлися.»

— Люренсе!! — ну ось, знову. Клянуся – цей дзвінкий голос може розрізати не лише повітря, а й мою голову, яка ось уже хвилин п'ятнадцять не припиняє тьохкати болем. — Люренсе! Он ти де! А я шукаю тебе по всьому палацу! — як ви вже зрозуміли, це та сама принцеса... Я поспіхом, як завжди, так, аби вона не помітила, сховав тоненький записник до внутрішньої кишені фрака. І тепер її високість повним ходом, не шкодуючи дихання, висказувала все, що з нею ставалося при пошуках мене, та ще й тонким пальцем у груди тикала. Через не зацікавленість у будь-якому її нитті, я все почув одним вухом і випхав у друге. — Ходи, допоможеш мені вибрати сукню на бал! — це я вже нікуди не випихав, та й усвідомив, здається, вже тоді, коли ця невгамовна блондинка волочила мене за собою коридором. Інші слуги ж лише зі скриками розступалися, деякі мовчки хитали головами, а хтось і слівце з доріканням у спину принцесі кинути не забув. І всі знали, що таким сміливцям нічого за мимовільне гострослівсто у бік дівчини не буде, адже всі в цім палаці вважали її якщо не своєю дочкою, то сестрою, і вона їх, відповідно, любила ще від немовляти.

І для чого я їй здався при виборі сукні? Най би якихось подруг попросила з цим допомогти, але не мене – і так наш славний король звалив на улюбленого дворецького своєї дочки стільки обов'язків, що ліпше би я пішов мішок гречки з рисом перебирати. Знаю, то б цілком зайняло півстоліття часу, але зате було би тихо, спокійно, без зайвих вересків і смикань.

— Ваша високосте, в мене багато важливішої роботи, — знехотя подав я свій змучений тенор, дарма намагаючись хоч якось уповільнити хід принцеси. Та вона мене, схоже, не почула... Звичайно ж, не були б ці височенні склепінчасті коридори людом загачені, як центральні вулиці столиці під час дня міста, мій голос би точно відбився від їхніх стін і долинув би до її мініатюрних вух, але, але.

— Як ти можеш таке говорити?! Що може бути важливішим за мій вигляд на балу?! — о, значить все ж почула. І я тоді ж подумав, що ліпше би таки не чула, а то тепер ймовірність того, що вона мене відпустить, дорівнює моїй можливості побути на самоті найближчий день. І одне, і друге дорівнює мінус нулю (і мені байдуже, що такої цифри не існує).

Відповідати на те, як хтось би сказав, провокативне питання дівчини-підлітка, я не став (нерви дорожчі). На щастя, її покої швидко вигулькнули із наступного повороту і ми влетіли в них (особисто я ледь встиг вигнутись, аби не шарпнути собою одвірок), після чого принцеса миттю спровадила всіх фрейлін по справах, які вигадала для них у ту ж мить. Ми залишилися самі у просторій кімнаті з широким ліжком (що мало балдахін і інші середньовічно-королівські прибамбаси), невеличким столиком і, на противагу останньому, масивними шафами (ну а де по-вашому її високість має зберігати своє, як казала моя бабаця, земля їй пухом, лахуття?).

Поки я намагався перечекати писк у вухах, який виник від обітованої тиші, наша прекрасна і неповторна Емілія Мелаарська вже сховалася за ширму для переодягань і завзято чимось шолопала.

— Люренсе, — обізвався її голосок, який був уже на тон м'якшим, ніж раніше, — можеш посидіти на стільці чи на ліжку, поки я примірятиму сукні.

У відповідь я кивнув (хоч вона цього й не побачила) і сів на ложе принцеси (не дивуйтеся – вона мені це ще з першого робочого дня дозволяє, та й не лише це). Виявилося, що допомагати із вибором вбрання моїй господині не настільки погано, як вважалося. Принаймні тут нема інших вух, ротів і очей, які б могли мене зараз дратувати, а це означає, що можна хоч трохи побути в тиші. Але все одно, треба сказати Емілії: "Оця найкраще підходить" на найпершу сукню і звалювати звідси, бо король не похвалить за таку своєрідну халтуру (най вона й викликана його донечкою). От тільки, перш ніж її високість вийшла з-за ширми, моя голова якось сама собою лягла на звабливу м'якеньку подушку і в думках мелькнуло безтурботно: "Нічого ж не станеться, якщо я приляжу тут ненадовго?.."

*****

Емілія вже перед приходом дворецького підготувала ті сукні, з яких доведеться вибирати і постаралася якнайшвидше вдягти першу з них. Хоч без звичайної допомоги фрейлін це було не дуже просто. А чому вона вирішила їх усіх відправити по справах – сама точно не знала.

— Люренсе, я виходжу, — раптом незрозумілий сором охопив серце дівчини, від чого її голос прозвучав геть несміливо. Не почувши нічого, принцеса вийшла і її зелені очі зразу натрапили на невинно сплячого слугу. Всередині все загуділо обуренням і їй захотілося кинути в нього сумочкою, черевичком, подушкою чи навіть тендітною тіарою на голові – та хоч чимось!

Але Емілія ще хвилину нерухомо дивилася на дворецького і навіть не усвідомила, як у наступну мить опинилася поряд. Поривання, викликані злістю, випарувалися, як роса під сьогоднішнім липневим сонцем. Зашурхотівши вбранням, блондинка присіла біля ліжка і взялася роздивлятися Люренса з ніг до голови. Вона ще ніколи не бачила його так близько. Обережно торкнулася аристократичними пальчиками м'якого волосся хлопця, що трохи розтріпалось і тому кілька пасем впали на обличчя. Її завжди вабив колір його чуприни – ніжний рожевий, такий, яким буває небо найпрекраснішого вечора, іноді навіть легким помаранчем віддливає. О, навіть не знала, що в нього на скроні є родимка. А прямо біля неї ще одна! Вони дуже контрастно виглядають із його блідою шкірою...

*****

— Ваша високосте, що ви робите? — не розплющуючи очей захрипів із просоння я. Дівча миттю відсмикнуло руку та ще й позадкувало навприсядки, через що впало і затулило своє кругленьке личко долонями, пискнувши. Боже святий, яка ж вона ще дитина все-таки.