Глава 41

Софі.

Сім років по тому.

- Ви розумієте, що ми не можемо віддати половину акцій одній людині? – кричу я в сотий раз одне і теж в слухавку.

- Але, Софія…

- Наша розмова закінчена, - не даю змоги договорити менеджеру і кладу слухавку. Як же важко бути президентом всіх компаній.

- Мам, що сталось? – підбігає до мене Емма і міцно обіймає.

- Нічого, - я цілую її в чоло і притуляю до себе.

- Завтра у вас з братом перший шкільний день, - посміхаюсь я.

- Не хочу до школи, - вона схрещує руки і надуває губи.

- Тобі там сподобається, - запевняю я її, - де твій брат? Він ще досі не приміряв шкільну форму, яку йому прислала бабуся.

- Вони з татом грають в комп’ютерні ігри.

- Мааам, - роздається дитячий плач, - тато знову мене обіграв, - підбігає до мене Домінік.

- Наступного разу ти виграєш.

Іноді я дивуюсь з того наскільки різні бувають двійнята. Емма, ніби забрала характер Тимура, а Домінік – забрав мій.

Мені навіть не віриться, що минуло сім років, а наше життя з Тимуром кожен день стає тільки краще. Наше кохання зміцнюється з кожними моментом і я не уявляю своє життя без нього.

- Ще раз обіграєш сина і ти заплатиш за це, - тихо погрожую я Тимуру.

- Поговорим увечері, - посміхається він.

- Що це значить?

- Поговорим, коли я буду трахати тебе, в такі моменти ти не любиш командувати, - і знову його самовдоволена посмішка сяє на обличчі.

- Тимур.

- Минуло 10 років, як ми разом, а ти і досі червонієш кожен раз, коли я говорю пошлості.

- Я люблю тебе, - я прижимаюсь до нього губами.

- Я тебе більше всього на світі, - він міцно обіймає мене.

Це моя маленька історія. Історія дівчини, яка не вірила в себе, яку залишили батьки в дит. будинку, яка одного разу зіштовхнулась з пихатим хлопцем в аеропорту і закохалось в нього довіку.

                              Ось і все мої любі читачі. Дякую кожному хто дочитав цю історію до кінця.                                       Мені надзвичайно приємно. Ви моє натхнення. Залишайте свої відгуки і враження в  коментарях!!)))