Глава 36

Софі.

Я сиджу на кухні і п’ю третю каву за останні дві години. В мене немає сил і бажання сходити в душ, спати і тим паче говорити.

- Кохана, я вдома, - радісний голос Тимура доноситься до мене. Виродок.

- Що це таке? – дивується він і підходить до мене. Намагається поцілувати в щоку, але я відстороняюсь.

- Твої речі, - байдуже говорю я і прижимаюсь спиною до мармурової стіни.

- В сенсі?

- Забирайся звідси, - я намагаюсь говорити спокійно, але мій голос тремтить. Так як і все моє тіло. Сльози підступно підходять до очей, але я не розплачусь. Не перед ним.

- Що сталось?

- На тебе чекає Настя.

- Що? Яка Настя? – Тимур робить крок вперед, але я зупиняю його рукою.

- Йди звідси, - ще трохи і я не витримаю. Моє серце вже давним давно вистрибнуло з грудей і зруйнувалось. Я дивлюсь на Тимура і мені хочеться обійняти його, але так більше продовжуватись не може.

- Дай мені змогу все пояснити.

- Тобі немає чого пояснювати. Забирайся або я зателефоную в поліцію.

Тимур ошелешено дивиться на мене, але нічого не говорить. Бере сумку з речами і покидає стіни квартири. Я дивлюсь за кожним його кроком і намагаюсь не втрати свідомість. Мені так боляче, що як тільки закриваються двері, я спускаюсь по стіні і гірко плачу. Невимовна біль у грудній клітці вбиває мене. Я щойно прогнала свою останню надію, своє кохання, своє життя.

Тимур.

Я досі не зрозумів, що відбувається. Чому Софія так вчинила?. Але я так втомився від її дивних вибриків. То вона обіцяє, що не залишить мене, то проганяє з будинку, ніби я ніхто. Мені набридло відчувати біль, яку вона приносить мені. Нам і справді потрібно деякий час побути на відстані.

Від цих думок моє серце болюче стискається, але я подавлюю цей біль і йду в гуртожиток.

- Привіт. Я знала, що ви не будете довго разом. Не буває нічого ідеального. Крім нас, звісно.

Я згадую наші перепалки з Софі й розумію, як мені цього не вистачає. Забираю свої слова назад, ми не може бути на відстані.

- Ми не розійшлись.

- Тимур, запевняй в цьому кого хочеш, але не мене, - Настя підіймається з ліжка на її оголеному тілі тільки біле полотенце, вона підходить впритул до мене, - давай спробуємо бути разом.

- Залиш мене, - спокійно відповідаю я і закочую очі.

- Гаразд, - вона проводить своїми нігтиками по моїм рукам і від цього в мене проходить мороз по шкірі.

Я відходжу від неї і розкладаю свої речі. Так боляче усвідомлювати те, що ми пережили з Софі, тепер не означає нічого. Моє кохання, моя турбота, моя ласка, тепер для неї не означає нічого.

- Підемо разом на пари? – Настя скидає біле полотенце і я бачу зад її оголеного тіла. Фігура в неї чудова.

Але для мене не існує кращого тіла, ніж в Софі. Я не звертаю уваги на Настю і відповідаю:

- Думаю нам краще держатись подалі один від одного.

- Як знаєш.

Я беру речі для університету і виходжу з кімнати. Хочу написати смс Софії, але згадую, що мій телефон розряджений.

- Я заряджу у вас телефон, - я заходжу в кімнату до друзів.

- Тебе батьки не навчили вітатись? – одягає білу футболку Богдан.

Я нічого не відповідаю і беру зарядне.

- Нема за що, - з сарказмом каже Бодя.

- Дякую, - я усміхаюсь кутиком роту і мій погляд падає на сплячого Артема.

- Комусь пора прокидатись, - я беру стакан з водою і підходжу до Артема.

- Доброго ранку, - кричу я і виливаю воду на Тьому.

- Ти здурів, - підривається він з ліжка.

Ми з Богданом скручуємось від сміху.

- Ха-ха, дуже смішно. Виродок.

- Взагалі-то смішно, - говорю я і беру до рук телефон.

« Софі, нам потрібно поговорити. Ти не можеш все так легко зруйнувати».

Відправляю смс і чекаю відповідь.

Софі: Ти сам все зруйнував.

Я: І як це?

Софі: Запитай у своєї Насті.

Я: Вона не моя!

Мені хочеться кинути телефон у стіну. Між мною і Настею ніколи нічого не було і не буде.

Я прокручую в голові всі моменти вчорашнього дня і намагаюсь пригадати, коли я все зіпсував. По словам Софії, звісно, я все зіпсував.

Після університету я пішов з Артемом в їх кімнату. Написав Софі, що затримаюсь, буду в Артема. Потім ми довго грали в карти і я заснув у них.

Я прогортую наше листування з Софі і бачу, що моє вчорашнє смс не відправилось. Чудово. Отже, я і справді винен. Який же я виродок.

Я: «Давай поговорим. Прошу, я можу все пояснити».

Софі: «Сьогодні у 15:00, біля університету».

Ох, ну не все втрачено.

Софі.

Я змушую себе з’їсти пластівці з молоком, але нічого не виходить. Смс Тимура дає мені надію, що все буде добре. Я підіймаюсь і йду в душ.

Теплий потік води вириває мене з цього жорстокого світу і переміщає у край, де панує добро і тепло. Я відключаю свій мозок і просто насолоджуюсь буттям.

Потім виходжу, випрямляю волосся і роблю макіяж. Досить багато коректора мені знадобилось, щоб сховати синці. Одягаю чорні класичні штани та білий топ. Хоч в душі я і зламана, я маю виглядати, як найкраще.

Викликаю таксі і їду до університету. Знайомий страх окутує мене і не дає можливості зробити крок. Через декілька хвилин я нарешті збираю всі свої сили докупи і йду до університету.

- Софі, - посміхається Тимур і я теж мимоволі посміхаюсь.

- Про що ти хотів поговорити? – я схрещую руки на грудях і не дивлюсь на нього.

- Про нас.

- Ну, - я продовжую дивитись в сторону, хоч це дається мені дуже важко.

- Я не знав, як це зроблю і коли. Тим більше не знав, що зроблю це в стінах університету. Тобі тільки 18 і ми нещодавно разом, але я знаю, що люблю тебе. Моє серце, - він бере мою руку і прикладає до свого серця, - воно щоразу шалено калатає, коли я бачу тебе. Мені кожну секунду хочеться тебе обіймати і цілувати. Ти моє щастя, ти промінчик сонця у моїй пітьмі. Ти моя радість, ти моє все. Я не хочу сваритись з тобою, не хочу робити тобі боляче. Я вб’ю кожного, хто скривдить тебе. Я хочу робити тебе найщасливішою, я хочу, щоб ти була тільки моя. Вибач мене за те, що я такий придурок, але я ніколи не зрадив би тобі. Я ніколи не зможу залишити тебе і перестати кохати, - його слова проникають у кожен куточок моєї душі, його слова викликають в мене почуття радості і щастя. І я розумію, що відчуваю те саме.