Глава 35

Софі.

Сльози ллються рікою по моїм щокам. Біль повільно пронизає все моє тіло. Чому кожен раз стається, щось таке, від чого я готова померти?! Чому після чогось прекрасного, стається щось жахливе?!

Як переконати розум стерти з пам’яті ці жахливі моменти, які я щойно побачила?

Я сідаю в таксі й їду в нашу… Їду в мою квартиру.

Я намагаюсь переконати себе не думати погане, намагаюсь не плакати. Але нічого не виходить.

Кожну секунду я згадую, як її рука торкалась Тимура, як її губи цілували його щоку. А якщо це не єдине, що між ними було?

Я забігаю в квартиру і скидаю з себе весь одяг. Мені здається, що він брудний і мені хочеться його спалити.

« Трахався зі мною», - слова Насті фрагментами вриваються в мої думки. Я сідаю на підлогу і прижимаю до себе коліна. Гіркі сльози не дають можливості зробити мені вдих і я задихаюсь. Задихаюсь від болю, який відчуваю, потрапляю в пекло, яке обпікає мене зверху і донизу.

Через двадцять хвилин від страшного головного болю я змушую своє тіло піднятись і вмити обличчя.

Сон. Мені потрібен міцний сон. Я лягаю в м’яке ліжко і засинаю. Згадую тільки хороші моменти з Тимуром і переконую себе, що все буде гаразд. переконую своє серце заспокоїтись, а біль покинути моє тіло.

***

Я прокидаюсь. Навкруги темрява. Беру телефон зі столику і дивлюсь на годинник. Дев’ята година вечора, а Тимура все ще немає вдома. Я вже навіть не відчуваю тривогу. Я втомилась від цих переживань, я втомилась від цього лайна.

Сил готувати їжу в мене звісно немає і я замовляю піцу. Тепер я можу тільки уявити, як ми сідаємо за наш стіл, вмикаємо фільм на ноутбуці і насолоджуємось запашною піцою.

Одинадцята година вечора. В Тимура вимкнений телефон і ніякої звістки. Я дивлюсь через вікно на освітлену вулицю оранжевими ліхтариками і надіюсь на те, що мій хлопчик от-от відкриє двері квартири. В мене вже немає сил з ним сперечатись. Я просто хочу, щоб він з’явився вдома.

Друга година ночі. Я не можу заснути. Ліжко не зручне, подушка тверда, за вікном свариться якась пара. Тимур досі не вийшов на зв’язок і мою грудну клітку стискає біль і ламає на маленькі шматки. Мені хочеться почати плакати, але вже не залишилось чим. Я подавлена і вбита. Я не відчуваю себе живою.

П’ята година ранку. Я нарешті закриваю очі і усвідомлюю, що всі мої надії марні. Тимур не повернеться сьогодні. Але я вже не хочу, щоб він повертався.