Глава 34

Софі.

Я прокидаюсь і бачу перед собою Тимура, на стегнах якого тільки біле полотенце.

- Доброго ранку, - я підтягуюсь і посміхаюсь.

- Доброго, - він підходить до мене і ніжно цілує.

- Я зварив нам каву.

- Де Тимур? І хто ти такий, - з сарказмом говорю я і відправляюсь на нашу кухню.

Я сідаю на білий стілець поруч з Тимуром і дивлюсь на його прекрасний вид.

- На парах без тебе буде нудно, - стогне він і бере мене за руку.

- Ти справишся, - посміхаюсь я.

Я підіймаюсь і йду до нашої ванної кімнати. Знімаю білу футболку Тимура, яка приємно пахне морським ароматом. Стаю під гарячий потік води і насолоджуюсь своїм життям.

Нарешті після всіх невдач, я щаслива.

Гучний крик Тимура вириває мене з моїх думок. Я огортаю своє тіло білим полотенцем і виходжу з ванни. Мої кроки тихі і непомітні, але важке дихання видає мене. Моє тіло окутує знайомий страх і мандраж.

- Вона немає нічого дізнатись, - тихо говорить Тимур і я мов завмираю на місці.

«З ким він говорить?»

Мої руки починають труситись, але я не можу нічого подіяти, крім того, що далі підслуховувати.

- Зустрінемось сьогодні. І не телефонуй мені більше.

Паніка вривається в мою душу, як грім серед білого дня. Що відбувається?

- Софія, - звертається він до мене, і я мов, злочинець, якого схопили на місці злочину, відскакую.

- Так, - посміхаюсь я і намагаюсь нормально поводитись.

- Все гаразд?

- З ким ти розмовляв?

- А, - Тимур проводить рукою по потилиці, - з Артемом.

- Гаразд, - кажу я і приховую те, що він збрехав мені.

- Зустрінемось після університету, - швидко цілує він мене в щоку і виходить з квартири.

А я залишаюсь стояти на місці і вгамовувати своє серце і думки.

Я іду в кімнату, одягаюсь чорну футболку Тимура і відкриваю свій ноутбук. До першої години дня, я занята навчанням і навіть не помічаю три пропущені дзвінки від Тимура.

Тривога все ще не покидає мою душу. Цей телефонний дзвінок, як промінь тьми увірвався в наше сонячне життя.

Тепер, я по-справжньому шкодую про те, що перевелась на заочне навчання. Настя і Тимур разом більше частину дня, а знаючи цю дівчину, я б не довіряла, навіть, самій собі.

Я одягаю світлі джинси та білу футболку, викликаю таксі і їду в університет.

Чим ближче машина наближається до входу, тим більше моє серце колотить. Я намагаюсь зробити глибокий вдих і видих, але нічого не виходить. Щось ніби зжало моє горло і не відпускає ні на мить. Я розплачуюсь з таксистом і покидаю салон жовтої машини.

Відкриваю знайомі двері і заходжу всередину. Не була тут декілька днів, а відчуття, ніби цілу вічність.

- Артем.

- Соф, привіт, - здивовано говорить він і озирається навкруги.

- Привіт, ти не бачив Тимура?

- Ні, не бачив. Але здається він йшов у кав’ярню.

- Гаразд, дякую, - швидко говорю я і вже готова розвертатись, але…

- Все добре? – зупиняє мене голос Артема.

- Так, - намагаюсь я запевнити людину в тому, у що сама не вірю.

- Я, - він невпевнено починає, - я радий, що ви разом.

- Я рада, що ви знову друзі, - щиро посміхаюсь я.

- Тоді ми теж з тобою друзі? – пропонує він і я погоджуюсь.

Кав’ярня розташована неподалік від університету і тому я швидко добираюсь до неї.

Поки на мої очі не попадається жахлива картина.

Тимур сидить з Настею за одним столом. Її рука накриває його руку. Її сміх доноситься до мене і відбивається ехом. В мене пересохнуло в горлі і кожен ковток дере його.

Тимур підіймається, а за ним і Настя. Я стою і спостерігаю за цим.

« Це сон, це просто жахливий сон. Ти зараз проснешся, Софі», - переконую я себе, але усвідомлюю, що це далеко не сон. Це жахлива реальність, яку я боялась більше всього.

Настя підходить впритул до Тимура і просить його нагнутись до неї. В наступний момент її губи торкаються його щоки і я готова втратити свідомість.

Мені потрібно бігти звідси, якнайдалі.