Глава 32

Софі.

Вдих – видих, - нагадую я собі поки намагаюсь вибігти із кімнати, яка затягує мене в пітьму.

Я не відчуваю землі під ногами і сонця над головою. Я відчуваю біль, яка вириває мою грудну клітку і вставляє на місце, відчуваю пітьму, яка затягує мене на дно і не дає змоги вирватись.

- Софія? Ну нарешті я зміг до тебе додзвонитись.

Голос Тимура звучить, як звук кинутого кинджала в моє серце. Я хочу відчути той рідний тон, який витягне мене з пекла, проте не відчуваю нічого.

- Не мовчи, щось сталось? – стурбовано говорить він.

Сльози зжали моє горло і не дають змоги вимовити ні слова. Я прикриваю рот рукою, щоб Тимур не почув моїх гірких сліз.

- Все гаразд, - нарешті вичавлюю я.

- Що сталось? – його голос тремтить.

- Де ти?

- У кав’ярні навпроти університету, сиджу тут уже третю годину.

- Не йди нікуди, - промовляю я і кладу слухавку.

Всю дорогу я намагаюсь зупинити сльози, намагаюсь переконати розум не думати погане, намагаюсь згадати наші чудесні моменти з Тимуром, але все марно. Мій розум, ніби як зачарований твердить :

«Він зрадив тобі». «Він не кохав тебе».

Я востаннє намагаюсь відкинути всі думки і відчиняю двері кав’ярні.

Тимур мов ошпарений підривається з місця біля вікна і кидається обіймати мене.

- Що сталось? – його руки ковзають по-моєму обличчю і ніжно витирають сльози, губи цілують мій ніс та щоки, а я стою мов прикута до землі і намагаюсь промовити хоч щось.

- Ти…ти зрадив мені? – сльози пекучим полум’ям течуть по-моєму обличчю і обпікають мене.

- Що ти таке говориш? Ніколи б в житті, я не зрадив тобі. Клянусь, - розгублено говорить він.

Я намагаюсь вирватись зі стану трансу і включити свій мозок.

- Дівчина, - я набираю повітря в легені і продовжую говорити, - в твоїй кімнаті, вона…

 - Вона навіжена, - говорить замість мене Тимур і проводить рукою по волоссю.

- Що вона тобі сказала?

- Сказала, що ви разом, - від цих слів мені хочеться вирвати собі язик і більше ніколи не промовляти таке.

- Вона психопатка. Я чесно кажу, між нами нічого не було і ніколи не буде, - він бере мою руку і прикладає до свого серця, - воно тільки твоє і належить тобі з перших днів. Навіть коли ти ненавиділа мене, воно належало тобі. Я кохаю тебе, - він прижимається до моїх губ і ніби вдихає в мене друге життя.

Це хлопець, який робив все заради мене. Все, щоб ми були разом. Як я могла подумати, що він зраджує мені? Як я могла звинувати людину, яка кохає мене більше свого життя, у зраді?

- І я тебе, - видихаю я і остання сльозинка падає з мого обличчя разом з важким вантажем сумлінь.

- Я зустрівся з нею в літаку, але не розмовляв, вона всю дорогу намагалась заговорити зі мною, але я ігнорував. Потім вона прийшла в мою кімнату і заявила, що моя сусідка і в той день я пішов спати до Артема в кімнату. Можеш запитати його. Сьогодні я навіть не з’являвся в кімнаті.

- Чому вона так сказала?

- Вона навіжена.

- Чекай. Ти спав у Артема? Ви помирились?

- Довга історія, але так. Якщо ти проти, то я…

- Ні, - я перебиваю Тимура, - я не проти, - і посміхаюсь.

- Чому ти приїхала?

- Я не можу без тебе.

На його обличчі з’являється широка посмішка і він бере мене за руку.

- Ти прийняла правильне рішення.

Тепло від його слів пронизає все моє тіло і приносить щастя.

- І що ми будемо робити з цією сусідкою?

- Я не знаю, - Тимур пожимає плечами, - я думав попросити пересилити мене або її і ми знову будемо жити разом.

«Жити разом». Ці слова, мов блискавка вдаряють в мене і приносять чудову ідею.

Я усміхнено дивлюсь на нього і усвідомлюю, що розпочинається нова сторінка мого життя… НАШОГО ЖИТТЯ.