Глава 31

Тимур.

- Привіт, тут вільно?

- Ні, - я кладу портфель на стільчик біля себе.

- А я думаю, що так, - Настя забирає портфель і сідає поруч зі мною.

- Історія, цікавий предмет, так? – посміхається вона і дивиться на мене.

Я не відповідаю. Підіймаюсь з місця і сідаю на передню парту. Чудово.

- Я теж люблю перші парти.

Вона і справді навіжена.

- Що ти хочеш? – грубо промовляю я.

- Нічого. Просто вирішила сидіти тут.

- Ти навіжена, - розлючено промовляю я.

- А ти грубіян. Чудова сім’я, чи не так?

От придуркувата.

Декілька хвилин вона мовчить, але писк знову виривається з її губ і змушує кров текти з вух.

- Я не знаю де тут кав’ярня, не підкажеш?

- Біля виходу.

- А, - коротко відповідає вона і бере до рук мій зошит.

- Можна його позичити? Я багато чого пропустила.

- Можна.

«Головне тримати себе в руках. В неї просто проблеми з психікою».

Намагався я заспокоїти себе.

***

- Ти в гуртожиток?

- Слухай, ти можеш відчепитись? Я втомився від тебе. І так, не ходи за мною, - кричав я на Настю і намагався втекти з університету.

Я маю жити будь-де, але не з нею в кімнаті.

Я зовсім забув про смс від Софії. Набираю її номер, але абонент поза зоною досяжності. Дзвоню іще три рази, але нічого не змінюється. Якщо наше спілкування буде тримати на декількох смс в день, нічим хорошим це не закінчиться.

Софія.

Я міцно заснула в літаку і якщо б не якась мила жінка, то я так би і не прокинулась. Все таки безсонні ночі дають про себе знати.

Мій телефон розрядився. Чому мені так щастить в аеропортах?

Я ловлю таксі і їду в гуртожиток. Знайомі дороги зустрічають мене і чомусь на серці стає легше. Я буду з Тимуром – це найголовніше. Тільки я і він.

Чим ближче я під’їжджаю, то моє серце все більше і більше колотить. В шлунку все перевертається від голоду і я вже уявляю, як вечеряю разом з Тимуром у ресторані.

З широкою посмішкою на обличчі я відкриваю двері кімнати.

- Тимур, - доноситься голос якоїсь дівчини з мого ліжка.

- Ти хто? – разом промовляємо ми.

 - Я взагалі-то дівчина Тимура.

- Що? – я усвідомлюю її слова, але моє серце не хоче в них вірити.

- Ви знайомі? – усміхається вона кутиком роту.

- Він мій хлопець, - розгублено говорю я.

- Колишній напевно. Отже, ти добре знаєш, як він працює своїм «брудним» язичком, - її усмішка стає все більш ширшою, а в мене відчуття, ніби стіни в кімнаті зменшуються і готові задавити мене на місці.

Мені не вистачає повітря. Я прикладаю руку на груди в очікуванні, що стане легше дихати, але все це марно.

Як і наші «відносини» з Тимуром.