Глава 30

Тимур.

- Тимур, - чиїсь голос намагається пробитись через мої думки.

- Тимур, прокидайся.

Я підриваюсь з ліжка, ніби лежу на вулканічній лаві.

- Знову жахіття? – промовляє хтось до мене теплим голос.

Це був сон. Я важко видихаю і моє серце перестає шалене калатати. Це був лише сон.

- Так, - нарешті промовляю я у нічній темряві, - скільки годин?

- Третя година ночі, - відповідає Тьома.

- Я думав тобі перестали снитись жахи після психолога.

- Перестали, - чесно зізнався я.

- Все гаразд? Ти кликав Софі.

- Все гаразд, - брешу я і знову лягаю.

Але не засинаю.

***

Шоста година ранку, жовто-гаряче сонце іще не піднялось з-за обрію, а в домах тільки от-от включиться світло. Сьогодні я біжу так швидко, як тільки можу і не відчуваю втоми. Нічні ліхтарі вказують на дорогу, яка веде мене в інший світ.

В якомусь сенсі біг для мене являється метафорою. Я намагаюсь втекти від проблем, від думок, від всього світу, але врешті-решт повертаюся до початкової точки і витримую важкі випробування.

Я не можу викинути з голови свій нічний сон. Моє серце кожен раз боляче стискається, коли я згадую сльози Софії. Коли я згадую її пекучі слова, які ріжуть мене зсередини. «Я ненавиджу тебе». Ці слова, мов нічний привид переслідують мене цілий день. Це останнє, щоб я хотів почути з вуст своєї дівчини. 

Я повертаюсь в кімнату і йду в душ. По дорозі пишу смс Софії.

«Зателефонуй, як будеш мати час, я сумую».

Ненавиджу почуття тривоги, воно вривається в моє тіло і перевертає все догори ногами. Воно ніби хоче повідомити мене про щось, але я не маю уявлення про що саме.

- Вона навіжена. Більше ніколи в житті я не залишусь з нею в кімнаті, - вривається до нас Бодя.

Я перестаю витирати голову полотенцем і кладу його на плечі.

- Що сталось? – я сідаю на ліжко.

- Вона навіжена, - знову повторює свої слова Бодя, - я вчора прийшов в кімнату, хотів з нею познайомитись, вона підірвалась і начала допитувати мене, де Тимур. Потім до двох годин ночі не спала і слухала якийсь рок. На перший погляд така гарна і мила дівчина, але це справжнє зло. Я думав вона вб’є мене вночі. Її погляд говорив про це.

- Ха-ха-ха, - ми почали сміятись з Артемом.

- І що мені робити із цим «дивом»?

- Роби що хочеш, але я більше в тій кімнаті не залишусь.

- Чудово.

Софі.

Нарешті після важкої безсонної ночі, я підіймаюсь з ліжка  і бачу пропущений дзвінок від Тимура та смс. Вже десята година ранку і він точно на заняттях.

«Вибач. Я не чула, що ти телефонував. Теж сумую».

Я відкриваю світлі дерев’яні двері, які ведуть мене у мою рожеву ванну. Ця ніч без Тимура видалась мені важче, ніж всі інші. Я сумую за його обіймами, за його доторками. Я сумую за ним.

Майже годину витрачаю на те, щоб привести себе у порядок та скласти речі.

Київ – це ж не якесь пекло, а звичайне місце, яке поруч з Тимуром стане раєм.

- Доброго ранку, сонечко, - телефонує мені мама.

- Доброго.

- Ми з татом поїхали на тиждень у Харків по справам. Не сумуй.

- Мам, тут таке діло, я хочу повернутись у Київ.

- Ти впевнена? А як же той хлопець з яким ти не можеш бути?

- Ми поговорили з ним і все вирішили. Я сумую.

- Де ти будеш жити?

- Сподіваюсь, що у своїй старій кімнаті або в готелі.

- Або в нашій квартирі в Києві, - усміхнено промовляє мама.

- Гаразд. Я вже замовила білети.

- Будь обережна. Ми тебе любимо.

- І я вас.

Я спускаю важкий рожевий чемодан по сходам і прямую до виходу.

- Доброго ранку, - вітається зі мною няня Вадима і за сумісництвом моя теж.

- Ти вже йдеш? – сонно промовляє Вадим.

- Так.

- Чому? – він підбігає до мене і міцно обіймає.

- Потрібно вчитись, але я скоро приїду. Обіцяю, - я присідаю і проводжу рукою по його ніжній шкірі. Потім цілую в щічку і на останок знову обіймаю.

- Я люблю тебе.

- Я сильніше, - посміхаюсь я і зачиняю двері.

Тепле сонечко зустрічає мене і проводжає до аеропорту. Я сумно дивлюсь за тим, як знову на борту літака покидаю своє рідне місто. Мені потрібно рухатись далі. Мені потрібно досягати вершин.