Глава 28

Тимур.

- Я можу поїхати з тобою в аеропорт, - вже в п’яте повторює Софія.

- Не потрібно.

- Гаразд, - засмучено каже вона і сідає на ліжко.

- Мені так буде легше, - я сідаю біля неї і цілую в губи.

- Обов’язково напиши, коли прилетиш, - вони дивиться на мене своїми нефритовими очима.

- Обов’язково, - я знову цілую її і вона міцно обіймає мене.

Надіюсь через декілька днів Софія усвідомить свою помилку і переїде до мене.

- Я сумуватиму.

- Я вже сумую, - востаннє притискаю її до себе і виходжу з готелю.

Сьогодні неабияк сонячна погода, незважаючи на те, що незабаром середина восени.

Я швидко добираюсь до аеропорту, проходжу контроль безпеки і сідаю на борт літака. Займаю своє місце біля вікна, відкриваю книжку з економіки і відключаюсь від всього світу.

- Можна тут присісти?

- Якщо це твоє місце, то так, - відповідаю я темноволосій дівчині з каре.

- Моє місце ось там, - вона вказує на переднє місце біля якогось старого, - він жахливо хропе і я не можу зосередитись, - вона дивиться на мене благаючим поглядом.

Байдуже.

- Падай, - дивлюсь я на місце біля себе і повертаюсь до читання.

- До речі, я Настя, - вона протягує руку.

- Тимур, - я її не тисну.

- А, - коротко відповідає вона і забирає руку назад.

- Куди летиш?

- Ти впевнена, що я маю тобі звітувати? – я кидаю на неї швидкоплинний погляд.

- Я лечу в Київ. В моєму університеті звільнися кімната в гуртожитку і тепер я можу жити там.

Я нічого не відповідаю.

- Мама хотіла летіти зі мною, але..

- Слухай, Настя, чи як там тебе, мені потрібно готуватись до екзамену, ти можеш помовчати? – перебиваю я її.

- Гаразд, - киває вона, виймає телефон з карману і починає з чогось дико сміятись.

Я нервово закриваю книгу і кладу її в рюкзак, одягаю навушники і намагаюсь заснути.

***

- Ось ми і прилетіли, хіба не щастя? – усміхається дівчина і її карі очі блискають.

Вона всю дорогу йде за мною, навіть коли я виходжу з аеропорту.

- Я не впевнений, що нам в одну сторону, - якомога ввічливіше говорю я.

- А, напевно, - каже вона і продовжує рухатись за мною.

Я не витримую, зупиняю якесь таксі і сідаю в нього. До чого ж набридливе дівчисько.

- Привіт, Соф, - мені необхідно почути голос своєї дівчини.

- Привіт, ти вже прилетів? – сонно промовляє вона.

- Так, якась дівчина летіла зі мною і виїла весь мозок, - змучено видихаю я.

- Мм, дівчина. І як гарна?

Краще було тримати рот на замку.

- Немає нікого красивішого, ніж ти. Сама це знаєш.

- І як вона виглядала?

- Софія, - тягну я.

- Відповідай.

- Я не знаю. Каре, темне волосся, якась спідниця дивна і футболка.

- Зрозуміло.

- Я тебе люблю.

- І я тебе, - розлючено відповідає вона і кладе слухавку.

Прекрасно.

Я даю гроші таксисту і заходжу в кімнату. Розкладаю речі, але мене відриває стукіт в двері.

- Тимур.

- Що ти тут робиш?

- Так, ми тепер сусіди? – усміхнено промовляє Настя і я втрачаю дар мови.