Глава 26

Тимур.

- Почнемо все спочатку? – я підіймаюсь і дико сміюсь.

- Я зробила помилку і хочу все виправити, я знаю, ти теж цього хочеш.

- Софія, - я сідаю біля неї, - ти не можеш робити, що забажаєш, ти не можеш ось так вриватись в моє життя, змінювати все, трахатись зі мною, а потім залишати мене самого, - я хочу кричати на неї, але тримаю себе в руках.

- Я знаю, просто, я заплуталась. Я думала так буде краще, - зі сльозами говорить вона.

- Я, - вона підіймається і починає ходити взад і вперед, - я думала про тебе кожну хвилину і секунду, я не могла заснути без уявлення твого образу, я намагалась забути тебе, але нічого не вийшло. Я дурепа і не заслуговую на такого, як ти, але я не можу без тебе. Ні секунди більше.

Я підхожу до Софії і мені хочеться викинути на неї весь свій біль, але я зупиняюсь.

Я прижимаюсь до неї губами і пристрасно цілую. Я не можу насититися цією дівчиною, не можу перестати вдихати її солодкий аромат.

- В туалет, - наказую я і вона хватає мене за руку.

Через декілька секунд я зачиняю двері туалету на замок і берусь за свою дівчину. За свою?

Так. Вона моя. Від початку і до кінця. Тільки я можу її трахати в туалеті і тільки мені вона довіряє.

- Повертайся, - знову наказую я і задираю її плаття. Вона настільки сексуальна, що в мене відіймає мову. Мені хочеться засипати її ніжними поцілунками, але не тепер.

- Це нам не потрібно, - я знімаю її чорні трусики і кладу собі в карман.

- Ти чекала мене, так? – дивлюсь я на неї і засуваю два пальці в її промежину.

- Ти така мокра, - кажу я Софії і вона стогне від насолоди.

Я знімаю штани і одягаю презерватив, а потім повільно входжу в неї. Ох, як мені не вистачало її.

- Я сумував за цією вузькою кіскою, - шепчу я їй на вухо і прижимаю іще ближче до себе.

Софія кусає руку, щоб ніхто не почув її стонів. Я трахаю її так швидко, як тільки можу. І це просто райська насолода. Я відчуваю кожен міліметр її гладкої шкіри

- Скажи, що тобі добре, - знову шепчу я їй.

- Мені добре, - від насолоди вона закочує очі і я продовжую в тому ж темпі.

- Скажи чого ти хочеш, Софія, - наказую я.

- Тебе.

- Тобі подобається, що я трахаю тебе в туалеті, так?

Я знаю, що мої брудні фрази збуджують її іще більше. Знаю і тому продовжую їх говорити.

- Тимур, - стогне вона моє ім’я і ми кінчаєм.

- Молодчинка, - я цілую її в губи і прижимаю до себе.

Софія.

- І що ти плануєш робити? – питає мене Тимур і бере за руку, а я опираюсь на нього.

Ми покинули стіни ресторану і вийшли прогулятись по нічному Львову.

- Я не знаю. Але я не хочу повертатись в Київ.

- Що? – він здивовано дивиться на мене і відпускає руку.

- Я хочу бути у Львові.

- І що між нами буде? – він майже кричить.

- Ми б могли зустрічатись на відстані, - починаю я, але Тимур мене перебиває.

- На відстані? Ти реально думаєш, що ми будемо зустрічатись на відстані? – кричить він і відступає.

- Тимур...

- Я думав, що в нас все налагоджується. А ти знову і знову робиш якусь фігню і вбиваєш мене, - я бачу в його очах, той біль, що відчуваю. Його слова ранять мене до глибини душі. Як він може таке казати?

- Я зрозумів, що не можу без тебе. Ти зрозуміла, що не можеш без мене і все рівно залишаєш мене.

- Ми можемо спробувати.

- Ми не будемо пробувати, - продовжує кричати він.

- Вибирай або я, або Львів.

Що? Він не може ставити мене перед таким вибором.

Я просто присідаю, зариваюсь руками в обличчя і починаю плакати.

- Що таке? – підходить він.

- Ви завжди всі ставите мене перед цим довбаним вибором. Все моє життя – це один складний вибір. Спочатку батьки, тепер ти і… - я знову плачу і майже задихаюсь від того болю, що відчуваю.

- Все гаразд, маленька моя, - він підіймає мене і міцно обіймає, я дивуюсь від такої швидкої зміни його настрою та голос, - а що з батьками?

- Тимур, я прийомна.

- Щ-що?

- Мої біологічні батьки, вони, - я хапаю ротом повітря, щоб продовжити розмову, - вони били мене до втрати свідомості і клали перед вибором. Або йти гуляти або терпіти побої. На вулиці було мінус п’ятнадцять градусів, а я навіть не мала теплого одягу. Я терпіла, поки мама била мене, я, - я бачу, як на очах Тимура з’являються сльози, - я так ненавиджу своїх батьків. Вони знущались наді мною все дитинство. Вони били мене до втрати свідомості, били поки я не перестану плакати. Мені хотілось померти, - я не в змозі продовжувати говорити. Пекучі спогади заполонили мою душу і вбивають мене знову і знову.

- Вибач мене, - він хапає моє обличчя руками і намагається заспокоїти, - вибач, я дурак, я кретин. Вибач, - знову і знову повторює він.

- Ти не винен. Тільки, прошу, не став мене перед вибором, - мою грудну клітку стискає біль і перетворює її на попіл. Страшні спогади повертаються і захоплюють мої думки. Голова розколюється на шматки.

- Мені так шкода, - він цілує мене в губи, в щоки, у волосся.

- Тепер ти знаєш правду про моє життя, - без емоцій промовляю я.

- Мій батько пив все моє дитинство. В нас не було нічого. Навіть декількох копійок. Ми були у величезних боргах і одного разу, - він повертає голову в бік і витирає сльози, - люди, яким ми були винні гроші, напали на нас. Вони побили батька і маму майже до смерті, а мені зламали руку. І це навіть не половина того, що мені довелось пережити в дитинстві, - я відчуваю його біль. Я уявляю, як маленький Тимур сидів, сховавшись у кутку, спостерігав, як знущаються над його батьками і нічого не міг з цим зробити. Мені жахливо шкода його і хочеться відірвати руки тим людям, які здатні на схожі речі.

- Все буде добре, - в один голос кажемо ми і я беру його за руку.

- Я не зможу без тебе, - сльози досі ллються з моїх очей.