Глава 23

Софія.

Я біжу вже декілька хвилин і навіть не знаю де я знаходжусь. Моє обличчя наскрізь мокре від сліз, а грудну клітку розриває від болючих слів Тимура. Він правий, я шлюха. Така, як і моя біологічна мати. Яка трахалась з усіма, поки батько десь пропадав ночами. Я заслуговую на ці слова, але від них мені так важко дихати і так хочеться померти. Останній від кого я б хотіла почути це, був Тимур. Я вірила, що він думає про мене краще, вірила, що подобаюсь йому. Але хіба комусь може подобатись дівчина, як я.  

Я швидко забігаю в дім і підіймаюсь в кімнату. Закриваю двері на замок і падаю на підлогу. Мені хочеться бити, кричати, рознести тут все, але в мене немає сил. Я просто лежу і плачу. Як маленька дитина загнана в куток.

- Доню, - роздається стукіт в двері.

- Не зараз, мам, - із останніх сил промовляю я.

- Я поруч, - тихо говорить вона і покидає коридор.

«Я поруч» саме ці, життєво необхідні мені, слова говорив Тимур.

Я ледь підіймаюсь і лягаю на ліжко. Знесилена я міцно засинаю і покидаю світ, який я ненавиджу, натомість поринаю у море щасливого і безтурботного життя з Тимуром.

Тимур.

Я в цьому довбаному місті і навіть не знаю, як пройти до найближчого готелю. Всі білети на завтра заброньовані і мені потрібно чекати понеділка, щоб полетіти звідси назавжди.

Мої думки розганяє звук телефону. Тільки цього не хватало.

- Да, мам, - якомога веселіше промовляю я, але це виходить в мене погано.

- Синку, ми завтра зустрічаємось з нашими старими друзями. Ми разом вчились в університеті, не хочеш з нами поїхати?

- Ні, мам.

- Це буде у Львові. Можеш і Софі з собою взяти.

Від згадки її імені моє серце шалено б’ється.

- У Львові? – перепитую я і озираюсь навкруги.

- Так, - ми вже туди їдемо.

- Гаразд, я буду, - кажу я і кладу слухавку.

Можливо це жахлива ідея, але провести завтрашній день з сім’єю буде краще, ніж самому. До того ж мені потрібно переключитись від думок про Софію.

За допомогою гугл карти знаходжу найближчий готель і бронюю номер.

Звичайний одномісний номер, з вікнами, ліжком та якоюсь невеликою шафою. Я навіть не переодягаюсь і просто засинаю в одязі.

Софія.

Мене будить жахливий звук. Не зразу зрозумівши, що відбувається і де я знаходжусь я відключаю будильник. 9:00 ранку. Моя голова розколюється на шматки, а під очима величезні мішки. Я швидко біжу у ванну і скидаю з себе весь брудний одяг. Включаю гарячий потік води у душі і намагаюсь розслабитись. Але нічого не виходить, я досі відчуваю на собі величезний і важкий вантаж проблем і невдач. І навіть двадцятихвилинний душ не змиває його.

Зі стоном я витираюсь і намагаюсь привести себе в порядок. Мені хочеться виглядати красивою і живою, а не вбитою і трупом.

- Доброго ранку, - посміхається мама і наливає мені стакан соку.

- Добрий, - коротко відповідаю я і відпиваю.

- Ми сьогодні хотіли погуляти всі разом, ти як, з нами?

Не хочеться розчаровувати маму. І можливо прогулянка з сім’єю стане відволікаючим фактором.

- Звісно, - вичавлюю посмішку я і повертаюсь назад до кімнати.

Якщо я не хочу виглядати зламаною, мені потрібно одягти найкращий одяг, зробити найкращий макіяж та зачіску.

Я відкриваю величезну кімнату, яка за сумісництвом моя гардеробна і шукаю плаття. Воно має підкреслювати мою тонку талію, не дуже широкі стегна та гарний бюст.

Ось воно. Чорне шовкове плаття до колін, яке спадає на плечах і залишає їх оголеними, до нього ідеально підійдуть чорні підбори на не високому каблуку.

Я сідаю за стіл і починаю наносити макіяж. Він не повинен бути яскравим, але повинен казати: «я щаслива».

Тимур.

- Синку, я так рада тебе бачити, - обіймає мене в друге за 30 секунд мама.

- І я, - вичавлюю я.

- А де Анна? – здивовано питаю я і намагаюсь відсахнутись від маминих обіймів.

- Ми залишили її з бабусею і дідусем, - пояснює батько.

- Зараз нам потрібно заселитись в номер і залишити речі, а потім підемо щось перекусити, - каже мама і заходить в середину готелю.

- Я взяла тобі декілька костюмів, але ще краще буде купити новий.

- Навіть не думай, - огризаюсь я і закочую очі.

- Тимур…

- Я не одягну ці довбані костюми, - кажу я і заходжу в ліфт.

Не потрібно було так грубо говорити з мамою, але я не можу контролювати себе. Мій світ зруйнований і мені хочеться тепер руйнувати життя інших, щоб вони відчули мій біль.

- Ти не можеш так говорити з матір’ю.

- А вона не має доставати мене зі своїми костюмами, - огризаюсь я на батька.

- Тимур…

- Досить, - перебиваю я його, - я одягну цей довбаний костюм, тільки перестаньте виносити мені мозок. Я буду в кафе, - кажу я і покидаю кімнату.

Я не розумію, що зі мною коїться. Слова самі промовляють себе, а мозок не контролює нічого. Мені потрібно перестати поводитись, як мудак.

Я замовляю бургер і колу, і чекаю поки мої батьки увійдуть у це довбане мать його кафе.