Глава 22

Софія.

- Сьогодні теж зустрінемось? – питає Матвій.

Я вже 2 годину розмовляю з ним по телефону.

- Звісно, я тільки швидко одягнусь і можемо зустрітись, - погоджуюсь я.

Після нашої зустрічі, я бачилась з ним іще три рази і кожен з них був прекрасний. Ми ходили в кіно, катались на велосипедах та гуляли по парку. Я насолоджувалась кожним моментом проведеним з Матвієм, але…

 Але я не відчуваю себе щасливою, не відчуваю тої теплоти, яку дарив мені Тимур.

Так, стоп, Софія Сушко, ти повинна припинити думати про цього хлопця. Він в Києві, а ти в Львові, вас більше нічого не об’єднує.

Нічого, крім незабутніх спогадів, які я ніколи не викину з голови.

- Ти тут? – проривається у мої думки голос Матвія і нагадує, що ми досі розмовляємо.

- Так, - швидко відповідаю я.

- Через двадцять хвилин я зайду? – водночас запитує і стверджує Матвій.

- Ага, - киваю я і кладу слухавку.

Потім швидко піднімаюсь зі свого величезного білого ліжка наповненого декоративними подушками та іграшками, відкриваю двері в гардеробну і знаходжу звичайні білі джинси та рожеву толстовку.

- Доню, можна увійти? – доноситься голос тата із-за дверей.

- Так, татку, - я виходжу з речами в кімнату.

- Кудись зібралась? – грайливо питає він.

- Погуляю з Матвієм.

- Він тобі подобається? – батько сідає на моє ліжко і широко посміхається.

- Ні, ми тільки друзі.

- Ой, знаю я ваших друзів.

- Тату, - я дивлюсь на нього і теж посміхаюсь, - мені потрібно одягатись, - і кидаю погляд на двері.

- Зрозумів, - він витягую дві руки перед собою, - якщо в тебе колись знайдеться час для твого старого батька, то я в кімнаті, - потім кладе руку на серце та прикидається хворим і голосно сміється.

Обожнюю його.

Я швидко одягаю джинси і толстовку, взуваю кеди і біжу по сходам.

- Сонечко, ти куди? – доноситься голос мами із просторої кухні.

- Гуляти, - кричу я.

- Будь обережна, - кричить вона у відповідь і я покидаю стіни будинку.

Через 2 хвилин до мене підходить Матвій і я не можу сховати посмішку. Сьогодні він одягнений в чорні штани та довгу чорну футболку з якимось червоним малюнком. Цей стиль на мить нагадує мені Тимура, але я відкидаю всі думки про нього і біжу обіймати Матвія.

- Як завжди, прекрасна, - посміхається він.

- Як завжди, прекрасний, - додаю я.

- Куди сьогодні? – він дивиться на мене пильним і ніжним водночас поглядом.

- Куди бажаєш.

Матві й обіймає мене за плечі і ми машинально прямуємо до нашого кафе. На вулиці стоїть теплий осінній вечір, Львів в цю пору року неабияк атмосферний. Я обожнюю це місце.

- Два лате, будь ласка, - замовляє Матвій, коли ми сідаємо на м’які різнокольорові диванчики. Такі, як і все інше цьому кафе.

- Як довго ти ще тут залишися? – повертається він до мене.

На мить я не розумію про що говорить Матвій, але потім згадую свої слова: «я просто взяла вихідні, хотіла побачити сім’ю».

- Скільки забажаю, - з посмішкою промовляю я і скидаю все це на жарт.

- Матвій, як твоя дівчина? Мелані, здається.

- Ми розійшлись з нею, нещодавно, - з помітним болем в очах говорить він.

- Скільки ви були разом?

- Одинадцять місяців і двадцять вісім днів. Вона кинула мене перед нашої річницею.

- О, мені дуже шкода.

- Тобі нема за що шкодувати, - посміхається він кутиком роту.

Вечір, як завжди проходить легко і невимушено. Ми сміємось і розмовляємо декілька годин поспіль, поки не помічаємо, що вже 22:00.

- А пам’ятаєш, як ми підклали зламаний стілець фізичці, - скручується від сміху Матвій.

- Так, це був найкращий рік у моєму житті, - я теж сміюсь.

- Я сумував за нами, - присувається ближче до мене Матвій.

Моє серце починає шалено калатати і бити тривогу. Розум змушує бігти і не допускати помилку про яку я буду шкодувати, але ноги ніби приросли до землі.

Матвій знаходиться в декількох сантиметрах від мене, його руки, обличчя, тіло. Я відчуваю на собі його важке і тепле дихання.

В наступну мить стається те, від чого я втрачаю розум. Його губи прижимаються до моїх і скріплюються в одному поцілунку. Поки я не чую, як відкриваються двері. Я зразу розумію хто це. Це людина, яка за декілька секунд заповняє собою весь простір. Це людина запах якої я впізнаю з тисячі.

Він тут. Але цього не може бути, так?

Коли я відриваюсь від поцілунку і повертаю голову, то бачу обличчя, яке змушує шкодувати про всі мої дії. Бачу, ті прекрасні очі, які наповнились болем і печалю.

Тимур.

Я занадто втомився ходити по вулицям Львову і розпитувати людей чи вони знають Софію Сушко, щоб знайти її дім. Я вирішив зайти в найближче кафе і перекусити. Але коли я увійшов, то зрозумів, що допустив фатальну помилку.

Софія сидить з якимось виродком на кольоровому диванчику і цілується. Ось чому вона мене залишила? Щоб цілуватись з всякими придурками. Я відчуваю той самий біль з яким не хотів більше ніколи зустрічатись.

Я хочу кинути цей бісовий диван тому виродку в голову і бити до втрати свідомості. Але замість цього я виходжу на вулицю, щоб вдихнути потік холодного повітря. Я штовхаю ногою сміттєвий бак і звідти висипається весь мусор.

- Тимур, - чується мені знайомий голос.

- Замовкни, - я проводжу двома руками по-своєму волоссю і намагаюсь тримати себе в руках. Але чорт забирай, чого я маю тримати себе в руках? Ця дівчина не заслуговує моєї поваги, то хай вислуховує всю погань.

- Я не хотіла, - вона робить крок до мене.

- Не хотіла що? Кидати мене без пояснень і їхати не зрозуміло куди? Переводитись на заочне і навіть нічого не сказати? Цілуватись тут як шлюха з кожним другим і використовувати всіх, як мене? – я говорю і навіть не підбираю слів, але я хочу, щоб вона відчула той біль, який відчуваю я.