Глава 21

Софі.

Я вийшла з літака і першим кого я побачила, у величезному аеропорту наповненому людьми, був мій братик.

- Вадим, - закричала я і швидко підбігла до нього. Темноволосий хлопчик з сірими очима міцно обійняв мене за талію.

- Я сумував, - тихо признався Вадим.

- Я сильніше, - продовжувала я обіймати свого братика.

Неподалік від нас стояла моя мама, молода жінка з добрими очима та сталевим характером. Як завжди, з чудовою зачіскою, макіяжем та вишукано одягнена. А біля неї, високий, досі несивий чоловік, який проводить більшість свого вільного часу у спортзалі. Про що і говорить його накачане тіло. Мій тато з широкою посмішкою на обличчі та простягнутими руками чекає поки я його обійму. Моя сім’я прекрасна. Це і є, те єдине щастя на яке я заслуговую.

- Сонечко, ми так сумували, - міцно обійняла мене мама і я відчула хрускіт якоїсь кісточки.

- Моя принцеса, - тепер мене обійняв батько, і свій хребет я вже не відчуваю.

Ми виходим з аеропорту і сідаєм в машину батька «Rolls-Royce Phantom».

- Добрий день, Софі, - вітається зі мною наш водій.

- Привіт, Святослав, - посміхаюсь я йому.

Святослав працює водієм у нас з першого мого дня перебування у цій сім’ї. Він завжди возив мене до школи, на заняття, навіть просто погуляти. Іноді, цей чоловік віком сорок років, розумів мене краще, ніж мої друзі.

На деякий момент я перестала думати про Тимура, я знову відчула себе живою, але це продовжувалось не довго. Як тільки я перетнула поріг свого величезного будинку і залишилась на самоті зі своїми думками, мені знову стало важко дихати і говорити. Мені хотілось написати йому і запитати чи все гаразд, розповісти про свій жахливий переліт, розповісти про Вадима і свій дім, про свою кімнату. Посміятись разом з Тимуром і відчути теплоту і легкість на душі. Можливо я зроблю зараз величезну помилку і пошкодую, але я більше не можу.

Я швидко біжу до своєї сумки, виймаю телефон із заднього кармана, заходжу в заблоковані імена і нажимаю на Тимура. Перший крок зроблено, я вийняла його з чорного списку. Потім я знову натискаю на його ім’я і чую довгі гудки, які не приносять мені того спокою на який я очікувала. Він не підійняв.

А ти думала, що він захоче з тобою розмовляти?

Питаю я сама себе подумки і зразу даю відповідь. Ні, я зробила жахливу помилку про яку буду шкодувати все своє життя. Тимур більше не хоче мене бачити, чути і тим більше розмовляти зі мною. Усвідомлення цього руйнує всі останні живі клітини мого організму. Я безголова тупа дівчина, яка заборонила сама собі бути щасливою. Мені потрібно подихати свіжим повітрям.

Я швидко вибігаю з кімнати, спускаюсь по сходам, взуваю кеди і покидаю цей дім, в якого замість стін - мультифункціональний склопакет.

Гуляти вулицями Львову – це відчувати щастя і насолоду від життя. Але не сьогодні і не для мене. Я відчуваю важкість і знесилення, мені хочеться провалитись у глибокий і міцний сон, а я навіть декілька хвилин не можу спати.

- Соф, - кричить мені добре знайомий голос.

Я повертаюсь і бачу перед собою високого хлопця з темним волоссям і зеленими очима.

- Матвій, - посміхаюсь я найщирішою посмішкою і обіймаю його.

- Що ти тут робиш? – здивовано каже він, - мені казали ти в Києві вчишся.

- Так, я просто взяла вихідні, хотіла побачити сім’ю, - брешу я.

- Ти просто чудово виглядаєш, - усміхається Матвій своєю чарівною посмішкою.

У 9 класі ці пухкі губи цілували мою шию, а руки обіймали мою талію. Це було декілька років тому, а відчуття ніби вчора. Матвій завжди був ідеальним варіантом, щоб цілуватись десь в кінотеатрі і розслаблятись під доброю роботою його язика. Ми ніколи не були у відносинах, але це не заважало нам доводити один одного до оргазму в шкільних туалетах. Він був моїм варіантом, щоб розслабитись, я була його варіантом, щоб потрахатись. Так, я втратила цноту з Матвієм у 9 класі і не сказала про це Тимуру, ну що ж я жахлива людина. Наші відносини взаємодопомоги з Матвієм продовжувалось до 11 класу, поки він не знайшов собі дівчину.

- Не хочеш випити гарячого шоколаду в нашій кав’ярні? – запропонував він і поклав руки в карман.

- Звісно, чого б і ні, - я посміхнулась і ми пішли до нашого місця. Місця, де ми проводили більшість часу разом, розмовляли про все на світі і цілувались під приглушеним світлом. Ми були, як справжня ідеальна пара, яка займалась ідеальним сексом і ніколи не сварилась. Але я не кохала Матвія, я не відчувала те, що відчуваю поруч з Тимуром.

Тимур.

Друга година ночі, я щойно повернувся з кімнати Богдана і Артема і ніяк не можу заснути. Слова Софії досі крутяться в моїй голові «давай більше ніколи не бачитись, не розмовляти, забути про все, що між нами було, просто не звертай на мене увагу». Як вона могла так легко промовити слова, які зруйнували моє життя?

Я кручу телефон в руках уже п’ять хвилин, відкриваю галерею і дивлюсь на наші фотографії. В нас їх тільки три і то зроблені на моє день народження. Тепер я так шкодую, що не дозволив зробити їй більше фото, її посмішка неймовірна, така, як і її бездонні зелені очі.

Одне смс нікому не зашкодить так? – думаю я і пишу Софії.

«Привіт».

***

П’ята година ранку, а я стою під офісом у Софії і сподіваюсь, що зустріну її. Я підіймаюсь на ліфті, охоронців, на щастя, немає. Іду в кабінет Софії, але він порожній.

- Можна? – я стукаю в двері Татьяни.

- Що ви хотіли? – говорить до мене ця жінка.

- Де я можу знайти Софію Сушко?

- Софія більше не працює в цьому офісі.

- Чому?

- Я не маю право розповідати.

- Прошу, вона моя дівчина, ми посварились і я не знаю де її знайти.

- Софія поїхала додому у Львів.

Львів- Софія – дім, вся ця інформація плутає мої думки і я, чорт забирай, нічого не розумію.

Я вибігаю з офісу, сідаю в автомобіль і їду навіть не знаю куди.