Глава 20

Софія.

- Добрий день.

- Добрий день, - ректор відривається від своїх паперів, поправляє окуляри на носі і питає, - чим я можу допомогти?  

- Я можу перевестись на заочне? – задихано питаю я і сідаю навпроти ректора.

- Назвіть своє ім’я і прізвище, - цей сивий чоловік, почав щось вводити в комп’ютері.

- Софія Сушко, - тремтячим голосом кажу я. Це рішення спонтанне і я не знаю чи воно правильне, чи ні, але не маю часу думати над цим.

- Вам потрібно написати заяву на ім’я керівника КНУ, - він посміхається і протягує папір з ручкою.

Мої руки тремтять, але швидко вимальовують кожну букву. Через декілька хвилин я покидаю кабінет, залишається тільки чекати на відповідь.

Я повільно і роздумуючи йшла в гуртожиток. Так буде краще, переконувала я себе. Ми не будемо бачитись з Тимуром, буде більше часу для роботи і сну… Коли я відчинила двері кімнати, то роздався звук телефону.

- Привіт, мам.

- Доню, що сталось? Ти хочеш перевестись на заочне? – її голос був ніжним і злим водночас.

- Мам, - я ледь стримувала сльози, - мені важко, - і врешті-решт розплакалась.

- Сонечко, що сталось? Від твоїх сліз в мене серце крається, - тепер голос мами був стурбованим і милим.

Я не могла заспокоїтись, не могла вимовити ні слова, не могла зупинити сльози.

- Все буде добре, - пролунав голос мами.

- Я закохалась в хлопця і…, - мені було важко говорити і промовляти слова, я запиналась раз за разом.

- І що? – схвильовано запитала мама.

- Я сказала, що ми не можемо бути разом, а тепер, - я зупинилась, щоб набрати повітря в легені і витерти безперервний потік сліз, - я зрозуміла, що люблю його.

- Чому ви не можете бути разом?

- В мене школа і робота і…

- Сонечко, - ніжно промовила мама, - збирай речі і їдь до нас, вдома тобі буде краще. Татьяні я скажу і ректору теж.

- Гаразд, - я кивнула.

- Я люблю тебе.

- І я тебе.

Я швидко зайшла в гугл і забронювала на сьогодні білети на літак. Мама права, вдома буде краще. Там вони, Вадик, бабуся з дідусем, друзі і там моє рідне місто. В Києві мене більше нічого не тримає.

Тимур.

Вчора я побив якогось чувака, який просто зачепив мене плечем. В мені стільки злості і ярості, і я не знаю куди її дівати. Софія, уже 3 дня не з’являлась в університеті, її номер недоступний, а в цьому бісовому ректораті ніхто не дає мені інформацію. На скільки б сильно ця дівчина не розбила мені серце, я хочу побачити її і запитати чи все гаразд. І якщо в понеділок вона не з’явиться я вирву двері кабінету ректора, кину їх в нього і знайду інформацію про Софі.

Я кружляю на стоянці уже десять хвилин і намагаюсь знайти місце для паркування, тому що якийсь придурок зайняв моє. Якщо я дізнаюсь хто це, то знесу йому голову разом з його машиною.

Я виймаю телефон з кармана і набираю Богдана.

- Алло, зустрінемось сьогодні?

- Де і в скільки?

- У нашому барі, в 17:00, - в мене нема сил терпіти все це лайно.

- Артема брати? – обережно питає він.

- Байдуже, - кажу я і кладу слухавку.

Нарешті через п’ять хвилин хтось покидає стоянку і я зупиняюсь на його місці. Потім виходжу з машини, кладу руки в карман і йду до бару. По дорозі я намагаюсь не звертати уваги на прохожих і не кинути камінь у хлопця, який «випадково» проливає на мене воду.

Переді мною з’являється назва добре відомого мені бару «Bar BeerMood».

- Здоров, - промовляє Бодя і тисне мою руку.

Тьома виймає одну руку з карману і жестом говорить «привіт». Я киваю і ми входимо в бар. Хоч іще лиш 17:00, але бар переповнений алкашами і проститутками, які готові віддатись за п’ятнадцять гривень. Я не звертаю увагу на них і прямую до нашого улюбленого столика в правому кутку. Ми часто тут бували з хлопцями, коли приїжджали в Київ. Хоч я і не люблю пити, але тримати себе в руках без хорошого алкоголю важко. Я сідаю за стіл і по черзі дивлюсь на своїх друзів.

- Як ти? – питає Бодя.

- Нормально, - без емоцій відповідаю я. В цей момент до нас підходить висока блондинка років двадцяти п’яти. Головна перевага цього бару- це те, що всі офіціантки тут одягнені в короткі юбки, на високих підборах та в ліфчику. Я проводжу поглядом по її тілу знизу до верху і в кінці закусую губу. Даю 100 баксів, від цього вона кінчила. Мені не потрібно докладати багато зусиль, щоб дівчина сама запросила мене потрахатись.

- Що замовите? – вона поправила пасмо свого світлого волосся і подивилась на мене.

- Найдорожче віскі, три порції, - з байдужим обличчям сказав я.

- Я не п’ю, - перебив мене Бодя.

- І я, - додав Артем.

Я закотив очі і звернувся до офіціантки:

- Те, що я сказав і два дитячі соки з трубочкою, - сказав я і посміхнувся.

Блондинка теж посміхнулась і підморгнула мені.

- Як справи, дівчатка? – я знову посміхнувся, наблизився до столу і схрестив руки.

- Тимур, мені не до цього зараз, - видохнув Бодя.

- А я не п’ю, - тихо промовив Артем.

Я розсміявся. Істерично розсміявся.

- Молодець, - я похлопав Артему і продовжував сміятись.

- Я думаю мені краще піти, - піднявся Артем.

- Правильно думаєш, - з серйозним обличчям відповів я.

- Стій, - зупинив його Бодя, - нам всім потрібно поговорити.

Я закотив очі.

- Тім, я знаю Артем багато наробив дурниці, але хто із нас не робив? Ти пам’ятаєш, як залишив нас тоді на вечірці або коли відбив дівчину в Артема?

- Ну да і? Це має значення? – обурено сказав я.

- Має, - відповів Бодя.

- Взагалі-то я зустрічався з нею майже пів року, а ти трахнув її на нашій вечірці, - промовив Артем.

- Вона сама лягла під мене, до того ж я був п’яний, - намагався в тисячний раз виправдатись я.

- Це зараз не має значення, важливо те, що Тьома пробачив тебе, тепер твоя черга, - подивився на мене Богдан.