Глава 19

Тимур.

- Можливо, тобі вже вистачить? – звернувся до мене бармен.

- Я тобі вказую, як робити? – запинаючись, промовив я і випив третій стакан віскі.

- Баба кинула? – з посмішкою промовив бармен і протирав стакани.

Я проігнорував його. Все, що мені тепер хочеться – це кинути стакан прямо йому в голову.

- Та не морочься, знайдеш собі іншу…

- Слухай, - я підірвався, і від цієї різкої зміни положення мого організму, в мене запаморочилось в голові, - іще хоч одне слово, - я хочу висказати йому, що розіб’ю його голову об барну стійку, що буду бити його поки він не втратить свідомість, але в останній момент беру себе в руки, кидаю гроші на стіл і покидаю кафе.

Як припинити думати про дівчину, якщо все нагадує про неї? Кімната, в якій колись ви разом просинались, університет в якому ви разом на кожному уроці, машина в якій досі знаходиться її приємний аромат, все довкола нагадує Софію. Я не вірив, що можу закохатись, а тим паче у навіжену сусідку і коли це сталось, вона мене кинула. Я ненавиджу цей світ.

- Тимур? – запитав ніжний голос у слухавці.

- Де ти? – різко сказав я.

- Ти п’яний?

- Це має заначення? – я навіть не міг нормально вимовити слова.

- Ти в гуртожитку?

- Ми так і будемо розмовляти запитаннями, Софіє?

- Тимур іди додому.

- А сенс туди йти якщо тебе немає?

- Прошу, іди додому, - я відчував тремтіння її голосу.

- Гаразд, - фиркнув я.

Декілька секунд ми мовчали. Це мовчання зводило з розуму, воно пробуджувало сльози в моїх очах і водночас склеювало уламки мого розбитого серця.

- Софія, - тихо промовив я, - де ти? Скажи, з тобою все гаразд? – відчайдушно промовляв я.

- Я у подруги, зі мною все гаразд, - навіть через слухавку цього бісового телефону я чув, що вона бреше.

- Ми можемо побачитись? – так само тихо говорив я.

- Краще не потрібно. Тимур, іди додому, - сказала Софія і поклала слухавку.

Я не маю сил іти. Я навіть не маю сил дихати. Чому це настільки боляче? Усвідомлювати, що тебе залишили. Одного. Назавжди. Це не було коханням з першої зустрічі, але стало коханням всього мого життя, стало сенсом для мене, стало вірою у краще. Моє життя ніколи не було ідеальне. Ви думаєте, мої батьки завжди були багаті? В дитинстві нам часто не вистачало, навіть, на їжу. Ми могли їсти декілька днів одне і те саме. Ви хоч уявляєте як це, харчуватись чотири дня підряд одною локшиною. Більше нічим, лише локшиною. Мене досі нудить тільки від згадки про цю їжу. Коли ми переїхали у нашу квартиру, мені тоді було два роки, в нас не було навіть стільців і стола, тільки старий диван і штори. Брудна ванна, брудні стіни, які осипались від найменшого доторку, відключене опалення, проблеми зі світлом. Все це я спостерігав кожен день до семи років. Я міг гуляти в одному і тому ж декілька днів. Взимку я часто не ходив в садок, тому що не було зимнього взуття. Кожен раз коли я згадую своє дитинство мені хочеться плакати, кричати і стерти з пам’яті всі ті жахливі моменти. Моменти, коли батько напивався до такої степені, що валявся на вулиці у власній же блювоті, коли бив нас з мамою, поки його рука не почне боліти, коли на наступний день нічого не пам’ятав і обіцяв, що таке більше ніколи не повториться. Я ненавиджу його за це, ненавиджу за синці під маминими очима і страшні гематоми на її крихітному тілі.

На щастя, одного дня, він вирішив закінчити навчання у юридичному університеті і наше життя почало змінюватись на краще. Він перестав пити і почав добре заробляти, а мама планувала свій бізнес. В них, ніби відкрилось друге дихання і бажання змінити своє життя. Так ми стали щасливою сім’єю, так батько більше ніколи нас не бив, так мої батьки стали одні з найвпливовіших людей в Україні. Ніхто не знає історію мого життя, яка залишила помітні сліди і рани, які ніколи не загояться.

Софія.

До болі рідний голос Тимура встромив ніж іще глибше в серце. Я сумую за ним, страшенно сумую, але ми не можемо бути разом. Останню фразу я повторюю собі уже в тисячний раз, але так і не можу в неї повірити. Хіба я заслуговую на щастя? Після всього, що я наробила, я зможу бути щасливою? Навіть одна згадка про Тимура приносить мені біль. Якщо б мені хтось, декілька тижнів тому сказав, що я закохаюсь в Тимура і не зможу уявити своє життя без його блакитних очей, я б дико розсміялась. Цей придуркуватий хлопчина з дивною зачіскою і татуюванням заполонив моє серце і змусив відчувати якесь дивне почуття. Спокій, радість, натхнення, легкість, щирість – все це я відчувала коли знаходилась поруч з ним.

Мені потрібно прокидатись і йти на роботу, а я навіть не замикала очей. Я відчуваю себе втомленою і позбавленою сил. Мене кидає в піт і в холод водночас, моє серце то повільно б’ється, то готове вирватись назовні.

Смс, яке приходить на мій телефон приносить хоч якесь щастя в моє нещасне життя.

Тятьяна: Сьогодні в тебе вихідний. Я уїжджаю у справах.

Я : Гаразд.

Я радісно видохнула, навела будильник на 7.00 і лягла спати.

***

- Виключи його, - говорить моя нову сусідка, коли будильник починає дзвонити.

Я підіймаюсь, дивлюсь на сонну «подругу» і ще декілька хвилин приходжу в себе. В той день, коли я зібрала речі, я попросила пересилити мене в іншу кімнату, і на щастя, одна з них якраз була вільна. Моя нова сусідка – Лера, шатенка з довгими ногами та апетитними формами. Вчиться на другому курсі географічного факультету. На перший погляд не дуже мила і приємна дівчина, але вибору в мене немає. Я важко видихаю, беру речі і направляюсь в душ. Холодна вода змушує швидше прокинутись і усвідомити всю тяжкість ситуації. Я самотня.

Більше не буде ранків із сонним Тимуром, його підколів, смачних тістечок. Цього більше ніколи не буде. Чому я не можу викинути його з голови? Чому не можу рухатись далі і жити звичайним життям…?

Тому що ти любиш його.