Глава 18

Тимур.

Я вже 2 години сиджу в машині перед університетом і чекаю поки відкриються двері, я зайду в клас і побачусь з Софією. Вона досі не відповідає на мої смс та дзвінки і я не розумію, що відбувається. Мої руки дивно тремтять, голос звучить інакше, а сил зовсім не залишилось. Таке відчуття, що я сходжу з розуму, що я повільно втрачаю все, що є в моєму житті.

Рівно о 8.10 до університету під’їжджає якийсь автомобіль і з нього, нарешті, виходить світловолоса дівчина, яка заполонила мій розум і думки, але не одна. З водійського сидіння виходить Ярик, вони обмінюються обіймами, і Софія цілує його в щоку. В цей момент я відчув біль, який стискав мою грудну клітку і ламав ребра на частини. Мені захотілось вбити Ярика прямо по-середині університету. Чому вона його цілує, а від мене, навіть, не підіймає слухавку?

- Софія, - я швидко побіг за нею, але вона нічого не відповідала, тільки прискорила крок.

- Софія, стій, - я взяв її за плече і повернув до себе.

- Що відбувається? – розгублено говорив я, мої руки досі тремтять.

- Тимур, відпусти, - вона забрала мою руку, в її очах я побачив біль, біль, який через декілька секунд відчув я.

- Поясни, прошу, - мало не зі сльозами на очах благав я. Я відчував, що щось не так, але не хотів вірити в це до останнього. Вона мій промінчик сонця і сенс життя, вона дарує мені щастя своїми теплими доторками і обіймами, вона не може забрати це від мене, чи не так?

- Давай, - невпевнено почала вона, - давай більше ніколи не бачитись, не розмовляти, забути про все, що між нами було, просто не звертай на мене увагу, - сказала Софія і побігла в клас.

Мій світ розвалився, ні, він вибухнув і вбив мене, мільйони уламків ранили кожен міліметр моєї душі і тіла. Софія за декілька днів стала мені всім, стала моїм світом, Сонцем, повітрям, тепер я не маю нічого. Ця дівчина зруйнувала мене за декілька секунд, навіть, не приклавши, багато зусиль. Мені боляче, мені погано, але водночас я не відчуваю нічого. Не відчуваю землі під ногами, не відчуває світла в приміщенні, не відчуваю білю, який продовжує руйнувати кожну мою клітинку. Я закохався… Вперше в житті я закохався і відчув взаємність, але все це була тільки ілюзія і обман. Як жити далі? Як жити, знаючи, що ти більше ніколи не обіймеш Софі, не побачиш її посмішку, не поцілуєш ніжні губи. Це біль, який неможливо витерпіти. Я стою по-середині університету і бачу, як дівчина, яку я люблю покидає мене. Сльози йдуть одна за одною і обпікають моє обличчя, але мені цього мало. Мені мало цього болю, я хочу більшого. Через декілька хвилин я знаходжу його на дворі університету.

- Тимур, - невпевнено промовив Артем.

- Вдарь мене.

- Що? Тимур, що з тобою?

Сльози течуть по обличчю і я кричу на Артема:

- Вдарь мене, твою мать.

- Тимур, - говорив він спокійно і підійшов до мене, - що сталось?

- Я, - я вхопив себе за волосся, закусив щоку, але не міг зупинити сльози, - прошу, - відчайдушно говорив я, - прошу…

В наступний момент Артем підійшов і обійняв мене.

- Все добре, - повторяв він, - все буде добре.

А я просто стояв і плакав, істерично плакав, таке зі мною вперше, мені настільки боляче, що краще померти, ніж відчувати такий біль. Мені хочеться вистрілити собі в голову або вирвати серце або…

- Що сталось? – тихо запитав Артем, коли я заспокоївся. Моє обличчя не відображало жодних емоцій.

- Вона пішла від мене. Вона пішла від мене, - тихо повторював я і не звертав уваги на Артема.

- Назавжди, - додав я.

- Все буде добре, - промовив Артем.

- Не смій, - я підійшов до Артема і стиснув зуби, - ніколи не смій казати, що все буде добре, - кричав я, на нас дивились студенти, - вона пішла від мене, залишила мене самого.

- Ти не сам. Я завжди поруч.

- Ти? – розсміявся я, - та пішов ти, - я поклав руки в карман і покинув територію університету.

Софія.

Я ненавиджу себе. Ненавиджу за те, що завдала йому болю, ненавиджу своє життя, ненавиджу, сльози на його очах, ненавиджу своїх біологічних батьків із-за яких я не можу нормально жити, ненавиджу все довкола. Кожна дрібниця мені нагадує Тимура, кожен урок і перерва мені нагадує його милий сміх і життєрадісне обличчя. Я думала, що зможу без нього, але тепер я відчуваю, що мені чогось не вистачає. Не вистачає тої частинки тіла, яка змушувала мене жити і йти вперед. Я не можу перестати думати про нього, не можу зосередитись на навчанні, не можу нормально дихати і їсти. Він заполонив мій розум і думки, моє серце і тіло, він став мої світом і життям. Але я роблю те, що насамперед буде краще для Тимура, пройде декілька днів і він знайде собі кращу дівчину, він знайде кохання всього свого життя, а я… Я буду продовжувати робити і навчатись, стану директором фірми і буду жити звичайним життям. Життям, яке не має сенсу без Тимура. Мені важко стримувати сльози, мені важко ходити і вдавати, що все чудово. Мені надзвичайно важко, біль розриває мене з середини, а на обличчі сіяє посмішка. Так було завжди. В душі мені хотілось померти, а зовні я «найщасливіша» людина в світі.  

Тимур не з’явився на жодному уроці. Артем і Богдан дивились на мене з ненавистю. А мені хотілось зникнути з цього світу. Але я сама вибрала цей тернистий шлях, який повільно і пекуче вбиває мене. Я не зроблю Тимура щасливим, я не зроблю нікого щасливим, навіть себе.