Глава 17

Софія .

- Мені так не хочеться повертатись в гуртожиток, - сказала я і поклала останню футболку в чемодан.

- Мені теж, - посміхнувся Тимур і поніс наші речі у машину.

- Приїжджайте до нас частіше, - вже в тисячний раз обійняла мене мама Тимура. Я буду сумувати за цими прекрасними людьми, за їх добрими очима, смачною їжею, веселими жартами за столом…

- З радістю, - я посміхнулась їй.

- Я буду сумувати, - сказала Анюта і теж обійняла мене.

- І я.

- Все, нам пора, - підійшов Тимур і поклав руки мені на талію, але я відсахнулась.

- Все гаразд? – прошепотів він на вушко.

- Ага.

- Вдалої дороги, - побажав Олександр Вікторович.

- Дякую, - Тимур відчинив двері і я сіла в машину.

- Сонце, щось не так? – сів в машину Тимур і поклав руку мені на колінку.

- Давай в гуртожитку поговорим, - я забрала руку Тимура і його обличчя помутніло.

- Ну добре, - ображено сказав він і завів мотор.

- Я втомилась, - збрехала я.

Але Тимур нічого не відповів. В цей момент в мене продзвенів телефон. На екрані висвітлилось ім’я тої людини з ким я б точно зараз не хотіла розмовляти.

- Привіт, мам, - якомога веселіше сказала я.

- Привіт? А ти нічого не хочеш сказати? – кричала вона в слухавку.

- Що?

- Чому я два дні тобі телефоную, а ти не береш слухавку, і чому ти взяла вихідні на роботі? – так само кричала вона.

- Я не чула і була зайнята, а вихідні… я просто втомилась, хоча всю роботу я і так виконала, - я закусила щоку, щоб не розплакатись.

- Завтра ми приїдемо до тебе в гуртожиток і перевіримо, що ти там робиш, - лиш не це..

- Мам, може не потрібно?

- Ми закінчили розмову Софія. Ти як завжди мене розчаровуєш.

- Дай сюди телефон, - почула я на лінії голос тата.

- Привіт доцю.

- Привіт.

- Не слухай маму, ми нікуди не приїдемо і не переживай щодо роботи, ти в мене розумничка, ми тобою пишаємось - ніжно сказав він.

- Дякую, тату, - я посміхнулась.

- Розповідай, як в тебе справи? Вже знайшла когось? – грайливо запитав він. Я подивилась на Тимура, який був зосереджений на дорозі.

- Все гаразд. Ні, не знайшла тату. Як у вас справи на роботі?

- Зараз все йде не найкращим чином. З’явились деякі проблеми, але ти не хвилюйся за це.

- Щось серйозне?

- Поки що не знаю.

- Надіюсь все буде добре.

- Звісно, доцю, мені треба бігти. Я дуже сумую і люблю тебе. І мама теж, не забувай про це. Ти ж знаєш із-за роботи в неї починаються проблеми з психікою, - пожартував він.

- І я вас дуже люблю.

- Щось сталось? – схвильовано запитав Тимур, коли я поклала слухавку.

- Все гаразд, - збрехала я і вичавила посмішку.

- А якщо чесно? – наполягав він.

- Та чесно, - продовжувала брехати я.

- Я не вірю, - цей хлопець відчуває мене, як ніхто інший.

- З мамою іноді буває важко, - зітхнула я.

- О так, я повністю погоджуюсь.

- Що? В тебе чудова мама.

- Я впевнений в тебе теж.

Якщо враховувати мою біологічну маму, то ні.

- Ага.

- В 10 класі мама написала заяву в поліцію на хлопця з яким я побився. Вона зганьбила мене перед всією школою.

- Ха-ха, - я почала сміятись.

- Чого ти смієшся? – ніби ображено сказав Тимур, - знаєш як мені було?

В 3 класі наді мною знущались діти, тому що я більше двох тижнів ходила в одному і тому ж одязі.

- Це весело.

- В 11 класі мама сама обирала мені пару на вальс і ходила на всі заняття, щоб я не надумав втекти, -продовжував розповідати історії Тимур.

- В 11 класі, ми з мамою, об’їздили 4 країни і 200 магазинів, я переміряла більше 300 плать в пошуках ідеального для випускного.

- Мама найняла закордонних швачок, щоб вони пошили мені костюм за 5000доларів, - подивився на мене Тимур.

- Гаразд, ти виграв, - я посміхнулась і схрестила руки на грудях.

Мені подобається так вільно і легко проводити час з Тимуром, говорити про наші дитинства, веселитись, жартувати, але… Моє життя інакше, з самого народження і до кінця життя моє життя буде іншим. Я народилась у сім’ї бомжів і алкоголіків, я ненавиділа все, що в мене було і оточувало мене. Одного дня мені випав шанс стати щасливою, це єдиний шанс на який я заслуговую в житті. Моя сім’я – це і є все те чудове і прекрасне на що я заслуговую. Тимур занадто добрий і хороший для мене, він багатий і вихований, він ніжний і милий, а я… Я ніхто і так залишиться назавжди. Я просто дівчинка, яка випадково зародилась в утробі матері і так само випадково народилась. По жилах моїх біологічних батьків тече кров перемішана з алкоголем, грубість, відсутність кохання і доброти, всі ці риси течуть і в моїй крові, вони передались мені у спадок. Отже, краще вберегти Тимура і інших від такої людини, як я. Ми не можемо бути разом.

Я дивлюсь на його блакитні очі та русе волосся, міцні руки та милу посмішку і усвідомлюю, що він занадто хороший для мене, занадто хороший для мого життя. Він заслуговує на дівчину з чистим і добрим корінням, з прекрасним дитинством і батьками, він заслуговує бути щасливим. Я дивлюсь на нього і серце крається від болю, сльози обпікають мої щоки, а в думках знову прокидається бажання не жити.

***

- Софія, прокидайся, - чиясь тепла рука ніжно ковзала по-моєму обличчю.

Я відкрила очі.

- Ми приїхали, - посміхнувся Тимур.

- Скільки годин? – сонно промовила я.

- Вже 20.00 вечора, - подивився Тимур на годинник.

Тимур вийняв наші валізи і поніс в кімнату. Я повільно йшла за ним і ще раз думала над своїм рішенням. Так буде краще. Для всіх. Коли я зайшла в кімнату, взяла змінний одяг, білизну і пішла в душ. Тимур хотів піти зі мною, але я йому відмовила, вже вкотре за сьогоднішній день. Після кожної моєї відмови, його обличчя ставало чорніше хмари, але я знаю, що роблю краще для нас. В першу чергу для нього.