Глава 14

Софія.

Ми приїхали до величезного будинку, з трьома поверхами. В якому, по словам Тимура, є басейн, зал та 10 кімнат.

- Тимурка, - підбігла жінка, на вигляд років 35, напевно мати Тимура, і міцно обійняла його. Ще тільки 7 ранку, а вона вже не спить.

- Так, мам, я теж радий тебе бачити, - він поцілував її в щічку. Мило.

- Мам, це Софі, Софі це моя мама Лариса Анатоліївна, - познайомив нас Тимур. Ого, Тимур нарешті почав звати мене по імені.

- Приємно познайомитись, - я протягнула їй руку.

- Ой, а мені як приємно, така гарна дівчинка, - щиро посміхалась Лариса Анатоліївна і потиснула мою руку.

- Сашаа, Саша, - кричала вона, - іди сюди, у нас тут така гарна дівчина.

- Привіт, - вийшов якийсь чоловік і привітався зі мною. Ну чому вони всі так багато посміхаються і такі милі.

- Добрий день. Я Софі.

- Олександр Вікторович, - представився батько Тимура.

- Ну що синку, як доїхали? – запитав він і забрав наші речі.

- Чудово, тільки ми втомлені страшено, - відповів Тимур за нас двох.

- Я підготувала кімнату для Софі, - взяла мене під руку Лариса Анатоліївна і ми ввійшли в дім.

- Тимурка, - підбігла маленька дівчинка і заскочила Тимуру на руки.

- Анна, це Софі, а це моя сестричка Анна, - представив нас Тимур.

- А вона гарна, - прошепотіла йому Анна.

- Я знаю, - прошепотів у відповідь Тимур.

- Мам, я покажу Софії її кімнату.

- Гаразд, синку, - підморгнула йому мама.

Ми підійнялись на 2 поверх.

- Це моя кімната, - відкрив двері Тимур. Сині стіни, велике ліжко, великі вікна, плазма, ігрові стільці я б і не змогла уявити кімнату Тимура іншою.

- Гарна, - я посміхнулась.

- Я знаю.

Його ліжко майже таке, як наша кімната в гуртожитку.

- А де моя кімната?

- Навпроти моєї, ходімо, - він взяв мої речі і ми вийшли з кімнати.

Вау. Кімната виглядає просто шикарно. Я ніби потрапила у 18 століття. Я навіть не знаю, як описати цей шедевр.

- В твоїх батьків є смак, - підмітила я і підійшла до величезного ліжка, застеленого білими ковдрами.

- Ні, в них є гроші, а в дизайнерів, які отримають ці гроші є смак, - посміхнувся Тимур і відкрив вікно.

- Твій дім нагадує палац.

- Знаю. І тому мені іноді було моторошно тут спати, - він сів на ліжко поруч зі мною.

- А якщо мені буде моторошно? – я подивилась в його сині очі.

- Не буде. Я завжди поруч, - тихо промовив він і поклав руку мені на колінку.

- Ой, вибачте, я не хотіла заважати, - промовила мама Тимура і він швидко відсахнувся.

- Нічого, все гаразд, - вичавила посмішку я.

- Ви не голодні?

- Ні, мам, - протяжно сказав Тимур.

- Гаразд. Можете спати до 12, - посміхнулась жінка і закрила двері.

- Скільки твоїй мамі років?

- 41, а що?

- 41? – здивовано повторила я.

- Так.

- Я думала їй 35. Вона так молодо виглядає і в неї така шикарна фігура.

- Вона займається часто в залі, плюс правильне харчування і спосіб життя.

- Круто.

- Ну що сон, принцеса? – посміхнувся Тимур.

- Сон.

- Спи солодко.

- На добраніч, Тимурка, - посміхнулась я.

Він вже закривав двері.

- Тимур.

- Слухаю.

- Ти правда будеш завжди поруч? – тихо промовила я.

- Правда. Завжди, - так само тихо промовив він і зачинив двері.

***

- Прокидайся, - хтось гладив моє волосся.

- Принцеса. Вже обід, - і мило говорив.

- Так швидко? – сонно сказала я і зівнула.

- Так. Підіймайся і йдемо їсти. Вже давно нікого немає вдома, - піднявся з ліжка Тимур.

- Нііі, - я завернулась в ковдру.

- Ей, ну кицька

Моє серце впало. Ні. Воно вистрибнуло з груді, повернулось на місце і забилось в тисячу разів скоріше. Ви навіть не уявляєте, як це чути з його вуст. Це так мило.. ніжно.. трепетно..

- Підіймайся, - він стягнув ковдру.  

- Ні, - я схрестила руки.

- Ах так да?

В цей момент Тимур схопив мої ноги і підтягнув до себе, а потім з легкістю підійняв мене на руки і закинув на плече.

- Тимурр, - кричала я, - відпусти.

Він ігнорував, тільки посміхався.

- Ось і все, - він відпустив мене на кухні, - бачиш, нічого страшного.

Я не витримую. Його губи, руки, погляд, дії, тіло, слова, він… все це зводить мене з розуму. Породжує бажання цілувати його, обіймати, мені настільки страшено цього хочеться, що я зараз заплачу. Я реально зараз заплачу. Моє тіло жадає його, як нікого в цьому світі, але я не можу. Я не можу зустрічатись з хлопцями, не можу цілуватись з Тимуром, не можу обіймати його оголений і накачаний прес, не можу залишати сліди на його тілі, не можу… Від цих думок моє серце стискається і приносить невимовну біль, воно ніби каже : «Краще я вистрибну із тіла цієї придуркуватої, ніж буду витримувати таку біль».

- Софі, - він посміхнувся. Я зараз втрачу свідомість. Мовчи Тимур, прошу мовчи.

- Щось не так? Ти зблідла, - схвильовано говорив він.

- Вс.. все гаразд, - ледь вимовила я, Софі тримай себе в руках, ти сильна, - просто я дуже голодна.

- Мама замовила нам піцу, ще є салат, - сказав він і сів за величезний стіл по-середині вітальні.

- Чудово, - я сіла навпроти нього.

- Смачного.

- Тобі теж, - я відкусила шматок чудової запашної піци.

- Де твої батьки?

- Поїхали в офіс і потім зразу в ресторан.

- А чим вони займаються?

- Тато - прокурор області, а мама продає нерухомість тут і закордоном.

- Ого.

- А твої батьки чим займаються? – Тимур налив нам соку.

- Кампанія моїх батьків будує торгові центри, готелі, аквапарки, але тепер вони більше працюють закордоном.

- Солідно. Кампанія перейде тобі в спадок? – він відкусив шматок піци.