Глава 13

Тимур.

- Досі не вірю, що їду з тобою в твоє місто, - ми вже хвилин 20 як виїхали з гуртожитку.

- Ти не хочеш спатки? Нам далеко їхати, - промовив я.

- Знаю, але поки що не хочу.

- Гаразд.

- Якщо хочеш ми можемо потім помінятись і поведу я, - запропонувала Софія.

- Я ще хочу жити, - я підморгнув.

- Мрій, - тихо промовила Софія.

- Що?

- Нічого, - і посміхнулась.

Хвилин 10 ми їхали мовчки, поки я не вирішив завести розмову:

- Знаєш, а я люблю такі довгі поїздки, - я посміхнувся.

- А я люблю коли ти мовчиш.

- Грубіянка.

- Проте не лицемірка.

- Знаєш..

- Ооо, - вона закотила очі і перебила мене.

- Я ще ніколи не зустрічав таких дівчат.

- Гарних та розумних? І які не знімають з себе трусики при першій же можливості? – запитала вона.

- Ні, грубих і зарозумілих.

- Тимур краще мовчи.

Через 10 хвилин Софія міцно і солодко заснула. Невже вона і справді так ненавидить мене? Невже я настільки поганий… Я ж намагаюсь все для неї робити, а вона не перестає говорити, що краще б я замовкнув, зник, випарувався. Я не звик чути відмову.

- Доброго ранку, сонечко, - посміхнувся я.

- А. Що? Ми де? – сонно промовила Софія.

- В машині.

- Скільки нам іще їхати?

- Годин 5.

- Ти не втомився?

- Ні, тільки потрібно іще каву купити, - я зупинився на заправці, - ти щось будеш, принцеса?

- Можна мені лате, - так само сонно говорила вона.

- Звісно. Щось ще? Можливо печиво? Шоколадний батончик?

- Більше нічого дякую.

Я направився до магазину.

- Одно лате і одну каву, будь ласка, - я протягнув картку.

- Ще щось?

- Так, - і посміхнувся.

Коли я все купив і повернувся в машину, Софія знову ледь не заснула.

- Не спати соня, тримай, - я протягнув їй лате.

- Тимур, ти навіщо все це купив? – здивувалась Софія.

- Тут тільки печиво, круасани, чіпси, батончики, кола, вода, горішки, жуйки і все.

- Цікаво, - сказала Софія і відкрила пачку шоколадного печива.

- До речі, моє друге ім’я - Соня, - вона посміхнулась.

- Отже, від сьогодні я називаю тебе Соня?

- Прошу, ні. Я ненавиджу це ім’я.

- Є хоч одне ім’я в цьому світі, яке ти не ненавидиш?

- Зараз подумаю.

Пауза.

- Домініка, Рената..

- Так, зрозуміло, а з чоловічих, - перебив я Софію.

- Ярослав..

- Оо, знову цей Ярослав, - я закотив очі.

- Іще Богдан.

- Ну іще, - вона посміхнулась, - Тимур.

- Оу, тобто я тобі подобаюсь?

- Не ти, а твоє ім’я дурник.

- Отже, залишилось іще декілька пунктів.

- І що буде?

- І нічого, - підморгнув я.

- Ти колись закохувався?

- Що? – перепитав я.

- Ти чув, - Софія закотила очі.

- Ні, напевно ніколи. А ти? – обережно запитав я.

- Ніколи, - вона відвернулась в сторону вікна.

- Чому?

- Я не хочу, щоб мені було боляче, - вперше я бачу Софію таку відкриту і подавлену.

- Не завжди все закінчується погано, - тихо промовив я.

- В моєму житті завжди, - вона зітхнула.

- В усіх колись настає біла лінія.

Софія нічого не відповіла.

- Софі, будем друзями? – посміхнувся я.

- А, - вона виглядала приголомшливою, - друзями? – перепитала Софія. Так, звісно, - швидко відповіла і вичавила із себе посмішку. Я читаю емоції цієї дівчини, як відкриту книгу. Я бачу коли вона нервує, переживає, радіє… Хоч і вираз обличчя майже завжди однаковий, я знаю, що вона відчуває всередині. Її світ досі закритий для мене, і я навіть не уявляю чи настане колись той день, коли ця дівчина відкриється мені, день, коли я буду єдиним хлопцем, який може її зрозуміти, підтримати та кохати…