Глава 11

Тимур.

- І з яким Яриком ти зустрічаєшся? – я відкусив круасан з сиром та беконом.

- Здається, ми домовились не розмовляти про це, - Софія відпила айс-лате.

- Здається, ні. Та розповіш, що там такого?

- Гаразд, - вона відклала свій круасан, - це просто друг дитинства, ми з ним знаємось з самого народження.

- Мм. Ви зустрічались?

- Ні, він мені, як брат, але наші батьки думають інакше.

- Зрозуміло.

- Якщо б я тебе не знала, подумала, що ти засмучений, - вона посміхнулась.

- Хто засмучений? Я? Та ніколи в житті, - збрехав я.

- Ну ну, - вона розсміялась і відкусила іще один шматочок круасана.

- Я сьогодні не зможу відвести тебе на роботу, мені в зал потрібно, але забрати зможу.

- Не потрібно, я Ярика попрошу.

- Навіщо Ярика? Я сам можу повезти.

- А як же зал?

- Так, тихо, я сказав, що повезу, отже повезу, їж свій круасан.

- Хтось ревнує, - тихо промовила Софія.

- Ти за себе?

- За тебе, дурник.

- Навіть не мрій. Тимур Бойко ніколи не ревнує.

Невже я і справді ревную? Я ніколи нікого не ревнував. Ні батьків до молодшої сестри, ні своїх дівчат, ні друзів, нікого. Але коли я чую з Софіїних вуст ім’я «Ярик» мені хочеться закрити її рот своїми губами так, що вона взагалі забуде імена на букву «Я». І буде пам’ятати тільки одне найпрекрасніше ім’я в цілому світі «Тимур».

- Про що думаєш?

Про те, як цілую тебе.

- Про суботу.

- А що не так?

- Там же буде Артем і Богдан.

- Хто такий Богдан?

- Іще один мій найкращий друг.

- Мм. А що забув там Артем?

- Наші батьки добре знаються і це було б дивно якщо б вони не запросили сім’ю Артема.

- Можливо він вирішить не приходити.

- Ні, - я закусив губу і помахав головою, - батьки Артема вб’ють його якщо він не прийде.

- Може мені не йти? – Софія відвела погляд в іншу сторону.

- Ти хочеш залишити мене самого?

- Так. Іще хочу спокійно виспатись у нашій кімнаті.

Від слів «нашій кімнаті» моє серце забилось швидше.

- Софія, ти мені винна.

- І чого це я тобі винна? – вона схрестила руки.

- Ти розлила в аеропорту мою каву на себе, а потім посилилась в моїй кімнаті, - посміхнувся я.

- Ти зводиш мене з розуму кожен день, - вона закотила очі.

Кожен раз, коли Софія так робить, мені хочеться її віддтрахати.

- Ми квити.

Софі.

- Мені потрібно йти, - Тимур піднявся.

- Куди? Пара почнеться через 15 хвилин.

- Отже, зустрінемось там, - Тимур піднявся поклав руки в карман і звернув кудись, точно не в бік університету.

Звісно, я пішла за ним. Я відчуваю, що щось не так. Я прямувала за Тимуром хвилини три, поки не опинилась на якомусь невеликому футбольному полі.

- Пам’ятаєш ти клявся, що таке не повториться? Так от це тобі за твої нікчемні слова, мразь, - говорив Тимур і вдарив кулаком Артему в ніс. Той впав на землю, а з носа почала текти кров.

- Ти ще захищаєшся за цю проститутку? Що класно її трахати по ночам? – говорив Артем. Мені хочеться самій підійти і побити його до знемоги.

- Що ти сказав? – повернувся до нього Тимур.

- А що я не правду кажу? – усміхався Артем.

- Я вб’ю тебе, - Тимур підбіг до Артема і почав бити його кулаками, здавалось, що той ось-ось втратить свідомість.

- Тимур, - закричала я, - прошу, не треба, - я підбігла до нього, - будь ласка, - з моїх очей вже почали текти сльози.

- Йди звідси, я виб’ю з нього всю дурь.

- Тимур, - я торкнулась його плеча, - заради мене, ходімо звідси.

Тимур відпустив Артема.

- Це не означає, що з тобою я закінчив, - він обійняв мене за талію і притулив до себе, - і тільки не починай читати мені мораль.

- Дякую, - тихо промовила я.

***

- В скільки за тобою заїхати? – запитав Тимур, коли ми під’їхали до моєї роботи.

- Я закінчую в 19.00.

- Гаразд.

- Бувай, - я посміхнулась.

- Бувай, - Тимур мило посміхнувся.