Глава 4

Софі.

Він: Спиш?

Я: Ні. Чому не спиш?

Він: Думаю про тебе

Я: Мило. Але…

Він: Але..

Я: Давай залишимось друзями.

Він: Якщо це із-за Тіма, то не хвилюйся, я все вирішу.

Я: Причина не в цьому. Я з самого початку не планувала мати відносини в університеті. Занадто багато поставлено, щоб втрачати.

Він: Твоя думка може змінитись?

Я: Не думаю.

Я і справді не думала мати відносини. Коли ти закохуєшся ти забуваєш про мрії і цілі, ти віддаєшся повністю людині і втрачаєш все на своєму шляху. Мені сподобався Артем, але ми не зможемо бути разом, моє життя сплановане давно.

***

- Привіт, мам.

- Як справи сонечко, вибач, що не телефонували, тільки тепер повернулись з Німеччини, - голос мами змушує посміхнутись.

- Все гаразд, а у вас?

- У нас теж. Вадим вже хоче приїхати до тебе, - хоч Вадим мені і не рідний брат, але від цього я  люблю його менше.

- Я обіцяла йому, що десь через місяць він зможе бути в мене.

- З ким ти живеш? Я досі не в захваті, що ти відмовилась від квартири.

Я подивилась на ліжко свого сусіда, яке було навіть не застелене і вичавила посмішку:

- З однією дуже хорошою дівчинкою.

- Ви поладили?

- Так, мам. Вибач, мені потрібно збиратись.

- Люблю тебе.

- І я тебе, - я поклала трубку і кинулась заправляти ліжко Тимура. Ненавиджу безлад.

- Хто тебе просив торкатись моїх речей?

- Той, хто не навчив тебе за собою прибирати.

- Мені так подобається.

- А мені ні, - я підвищила голос і штовхнула його, - відійди, ще трохи залишилось.

Потім я поклала подушки і посміхнулась:

- Хіба так не краще?

- Краще було б жити без тебе.

- Ну і грубіян.

- В мене був хороший вчитель, - він підморгнув.

По дорозі до університету я зайшла в кав’ярню, щоб купити лате. Так, як в мене залишалось іще багато часу, я відкрила книжку і блокнот та почала записувати головні для себе тези.

- Привіт, - я помахала і посміхнулась Артему, який проходив біля мене.

Але він не відповів, навіть не подивився. Ну ок.

Через 20 хвилин я закінчила записувати і відправилась на перший урок. Математика. Що може бути краще? Напевно нічого. З першого класу математика мені йшла легше, ніж інші предмети і я була найкращою до 6 класу, поки мої біологічні батьки не віддали мене в дитбудинок. Скільки б я не намагалась забути, скільки б не відвідувала сеансів психотерапії, неможливо викинути з голови постійні побої до втрати свідомості, дні в лікарні, коли вирішувалось чи я виживу, чи ні, голодування… Моє життя здавалось мені пеклом, поки в один чудовий день, його я ще називаю 2 день народження, мене вдочерили теперішні батьки. Вони стали тим повітрям якого мені не вистачало, тим промінчиком сонця в моїй тьмі. І вони покладають на мене все. Після закінчення університету я маю стати управляючим в одній із кампаній моїх батьків, а після їх смерті – президентом кампаній. Я не маю право їх підвести і погано закінчити університет, отже я не маю право закохуватись.

Поки я йшла по коридору всі дивились на мене і сміялись. Я думала, що проблема в моєму одязі. Але я одягаюсь в найкращих дизайнерів України, справа точно не в цьому.

- Як ти? – підійшла до мене якась дівчинка з печальним обличчям.

- А, все гаразд, - здивувалась я.

- Тепер тобі буде не легко, - вона зітхнула.

- Що? Що відбувається? – в цей момент вона вийняла телефон і ох.. чорт.

Я вб’ю цього виродка.

5 хвилин пошуків і я його знайшла.

- Ти взагалі навіжений? В тебе якісь проблеми з розумом? – обурювалась я на нього.

- Ти знову приймала якісь таблетки? – посміхнувся Тимур.

- Мені не до жартів, виродок. Видали цей запис, негайно, а то я вб’ю тебе. Обіцяю, що вб’ю.

- Я не розумію про що ти говориш, - по складах сказав він і поклав руки в кармани.

- Це ж твоїх рук справа? – я вказала йому запис, який був розміщений на головній сторінці університету у Facebook.

- Хто це виклав? – Тимур виглядав занадто здивованим. Навіть… зблідлим?

- Це не ти?

- Зрозуміло, що не… ох, - він провів рукою по волоссю, - тепер я маю намір когось вбити, - і побіг кудись.

- Тимур, Тимур зачекай, - я намагалась бігти за ним.

Коли я прибігла в головний хол, то побачила як Тимур штовхає когось і той паде на землю, навколо вже більшість студентів зібрались.

- По-твоєму це смішно, так? – він знову штовхнув хлопця. Зачекайте, це ж Артем. Ох..

- Чувак, що з тобою?

- Тобі нічим зайнятись, так? Тоді можеш зайнятись бійкою зі мною, - промовив він до Артема.

- Я не хочу з тобою битись.

- А я хочу, - в цей момент Тимур б’є Артема кулаком по обличчю і той падає на землю. З губи в нього моментально починає текти кров. Артем підіймається і наносить відповідь Тимуру і розбиває йому губу.

- Що тут відбувається? – сказав якийсь старшокурсник і зупинив хлопців.

- Цей виродок хоче вибачитись перед деким і видалити пост з Facebook.

- Це правда? – запитав старшокурсник.

- Ні, - посміхнувся кутиком роту Артем і подивився на мене.

- Ах ти ж виродок, - штовхнув його Тимур, - ти думаєш я це так залишу?

- Гаразд, - Артем поклав руки перед собою, - я видалю пост.

- А ви що стоїте? На уроки не потрібно йти? – звернувся старшокурсник до всіх.

***

- Дуже болить? – я приклала лід до губи Тимура.

- Ні, - він посміхнувся.

- Звідки ти дізнався, що це Артем? – тихо запитала я.

- В школі, - неохоче почав він, - ми завжди так робили з дівчатами. Якщо нам хтось щось зробив або не сподобався ми брали її фотографії і розміщали на сайті з підписом: « Проститутка, яка не бере грошей, відсм**че вам на вищому рівні» і щось типу такого, - це те ж саме, що зробив Артем зі мною.