Глава 1

Софі.

Ну ось я і приїхала. Зараз я стою в аеропорту «Київ» і, по-перше, моя валіза кудись зникла, по-друге, в мене сів телефон. Я навіть викликати таксі не можу. Але працівники аеропорту запевнили, що завтра багаж буде вже в мене, сподіваюсь на це. Крім мене, тут, багато інших студентів, одні плачуть і прощаються з батьками, інші не можуть дочекатись «вільного життя», а я… Я приїхала одна, мама з батьком зараз закордоном працюють над новим проектом, проте я не вперше у великому місті, не загублюсь. Потрібно всього лиш викликати таксі.

- Дивись куди йдеш.

- Ти здурів? – закричала я. Гаряча кава якогось хлопця розлилась на мою білу сорочку, єдину, яку я маю з речей тепер.

- Сама винна.

- Тобто я винна, що в тебе якісь проблеми з координацією рухів і ти не можеш втримати каву в руках?

- Ти винна, що не вмієш дивитись на дорогу, - кричав на мене світловолосий хлопець.

- Давай завершимо цю безперспективну бесіду від якої в мене розболілась голова. З тебе всього лиш 155 доларів за цю сорочку, - схрестила руки я.

- Що? – він здивувався.

- Що чув, це сорочка з нової колекції Андре Тана.

- Єдине за що я можу заплатити тобі, так це за похід до окуліста, - він розвернувся і вийшов із аеропорту.

***

Нарешті я дісталась місця призначення. Взяла ключі і відправилась до кімнати в гуртожитку. Номер 88, сподіваюсь мені пощастить з сусідкою.

Але коли я увійшла, то в мене відпала щелепа. Іще цього тут не вистачало.

- Ем, що ти робиш у моїй кімнаті?

- Ти хотіла сказати, у моїй? – промовив світловолосий хлопець із аеропорту.

- Так, мені всерівно, в тебе є рівно 15 секунд, щоб вийти, - я схрестила руки на грудях.

- В тебе є ж стільки, щоб нарешті замовкнути і не виносити мені мозок.

- Було б що виносити, - саркастично промовила я.

- Так, - він відірвався від книжки і піднявся, зростом він набагато вищий за мене, а його мускули добре видно під майкою. На вулиці майже 30 градусів, а він у чорних джинсах  і чорній майці, я впевнена, що в нього «не всі вдома». Мені всерівно, що ти думаєш про мене, що тобі подобається, а що ні. Цей рік нам доведеться жити разом, всі кімнати вже зайняті, або ти погоджуєшся з цим або спиш на вулиці, - його голос має надзвичайно низький тембр від цього в мене пішли мурашки по шкірі.

- Ще побачимо хто буде жити на вулиці, - впевнено промовила я.

- Точно не я, - він повернувся на ліжко і продовжив читати.

Це буде не легкий рік.