Софі.
Ну ось я і приїхала. Зараз я стою в аеропорту «Київ» і, по-перше, моя валіза кудись зникла, по-друге, в мене сів телефон. Я навіть викликати таксі не можу. Але працівники аеропорту запевнили, що завтра багаж буде вже в мене, сподіваюсь на це. Крім мене, тут, багато інших студентів, одні плачуть і прощаються з батьками, інші не можуть дочекатись «вільного життя», а я… Я приїхала одна, мама з батьком зараз закордоном працюють над новим проектом, проте я не вперше у великому місті, не загублюсь. Потрібно всього лиш викликати таксі.
- Дивись куди йдеш.
- Ти здурів? – закричала я. Гаряча кава якогось хлопця розлилась на мою білу сорочку, єдину, яку я маю з речей тепер.
- Сама винна.
- Тобто я винна, що в тебе якісь проблеми з координацією рухів і ти не можеш втримати каву в руках?
- Ти винна, що не вмієш дивитись на дорогу, - кричав на мене світловолосий хлопець.
- Давай завершимо цю безперспективну бесіду від якої в мене розболілась голова. З тебе всього лиш 155 доларів за цю сорочку, - схрестила руки я.
- Що? – він здивувався.
- Що чув, це сорочка з нової колекції Андре Тана.
- Єдине за що я можу заплатити тобі, так це за похід до окуліста, - він розвернувся і вийшов із аеропорту.
***
Нарешті я дісталась місця призначення. Взяла ключі і відправилась до кімнати в гуртожитку. Номер 88, сподіваюсь мені пощастить з сусідкою.
Але коли я увійшла, то в мене відпала щелепа. Іще цього тут не вистачало.
- Ем, що ти робиш у моїй кімнаті?
- Ти хотіла сказати, у моїй? – промовив світловолосий хлопець із аеропорту.
- Так, мені всерівно, в тебе є рівно 15 секунд, щоб вийти, - я схрестила руки на грудях.
- В тебе є ж стільки, щоб нарешті замовкнути і не виносити мені мозок.
- Було б що виносити, - саркастично промовила я.
- Так, - він відірвався від книжки і піднявся, зростом він набагато вищий за мене, а його мускули добре видно під майкою. На вулиці майже 30 градусів, а він у чорних джинсах і чорній майці, я впевнена, що в нього «не всі вдома». Мені всерівно, що ти думаєш про мене, що тобі подобається, а що ні. Цей рік нам доведеться жити разом, всі кімнати вже зайняті, або ти погоджуєшся з цим або спиш на вулиці, - його голос має надзвичайно низький тембр від цього в мене пішли мурашки по шкірі.
- Ще побачимо хто буде жити на вулиці, - впевнено промовила я.
- Точно не я, - він повернувся на ліжко і продовжив читати.
Це буде не легкий рік.
#3768 в Любовні романи
#1798 в Сучасний любовний роман
#492 в Молодіжна проза
Відредаговано: 27.07.2020