***

Я ненавиджу свій день народження. І  це не якась банальна депресивна проблема, типу старію і все таке. В мене є реальна причина. Рік має 365 діб і лише один день для мене справжні тортури. 

Варто відразу сказати, що я дуже везуча людина. От справді, все за що беруся обов'язково матиме успішне завершення. Всі мої проєкти завжди успішні. Що казати, коли з двадцяти претендентів на місце в компанії обрали саме мене – просто амбітну студентку без жодного досвіду роботи. 

Скажете так не буває, а я скажу вам у мене буває. Бо хто я? Вірно, я дуже везуча людина. Але є один день на рік, який ніби створений, щоб компенсувати мою річну удачу просто купою невезіння протягом всього лише 24 годин. 

Так було з самого дитинства. Пам'ятаю, як батьки повели мене в зоопарк і то був без перебільшення день мого виживання. Почалося з того, що мене смачно помітив голуб. Він ніби попереджав мене: “краще їдь дитинко додому”, але мама просто витерла мене і зі словами “На щастя” ми пішли далі. 

А далі був верблюд. Не буду говорити що він мені зробив. Потім фото з макакою, яка вирішила пошукати в моєму волоссі блохи. Віддирали її усім зоопарком. Ну і наостанок, як вишенька на торті, купання в  озері, куди мене випадково штовхнули.

Наступні дні народження проходили під егідою переломів. Спочатку рука, потім нога. А ще на одне мені носа зламали. Я просто йшла з подругами повз футбольного поля і звісно м'яч прилетів прямісінько в мій ніс.

Тож, як ви розумієте, я не дарма не люблю цей день. Ще ж треба згадати, що мене цього дня декілька разів кидали хлопці. Але то таке. Маючи досвід розбитого серця і зламаного носа, можу вам впевнено заявити – не вірте всім тим романтичним дурницям, бо ніс точно болить більше.

Сьогодні знову настав цей день Х, який мені якось треба пережити – мій 22 день народження. Звісно я готувалась до нього, як до всесвітнього апокаліпсиса. Запаслася їжею та водою, відпросилася з роботи, накачала купу фільмів (вже мала досвід коли зникав інтернет) цього року я підготувалась як слід. Всі мої давно вже знають, що я ніколи святкую і навіть не приймаю дзвінки. 

Тому день народження почався стандартно – з купи повідомлень в усі можливі месенджери. Але дещо все-таки пішло не так. Захотілося мені шоколаду. От просто до сверблячки. Думати ні про що не могла окрім нього. Магазин знаходився всього через дорогу від мого дому. Тому я вирішила ризикнути, швиденько одягла перше, що до рук потрапило і побігла, оминаючи ліфт, здобувати спасенний шоколад. 

Вибігаю і майже налітаю на хлопця. Підіймаю очі й розумію, що то не просто хлоп, то мрія всього мого життя – високий, кучерявий блондин з яскраво блакитними очима. 

– Привіт, – посміхається він мені. 

А мої губи вже живуть своїм життям і вирішують дістатись до вух. Та потім я згадую який сьогодні день і що божевільна даю стрекача. Бо з моїм сьогоднішнім везінням я можу зустріти або маніяка, або просто довбня якогось. Так от тікаю я і чую, що він за мною біжить та ще й кричить мені щось. Боже, невже мене вб'ють білим днем? 

– Та стій навіжена, – він хапає мене за плече і розвертає до себе.

– Що треба? Чого причепився?

– Це не я причепився, а вони ? 

– Хто вони?

Він обходить мене і щось тягне з-під моєї кофти.

– Трусики твої, – пояснює мрія мого життя і демонструє мої трухани в горошок, що якимось чином зачепилися за кофту. 

І я не витримую та кричу дивлячись у небо:

– Ну за щооо? За що ти так зі мною? Трухани? Серйозно? Коли я зустріла такого красунчика? – я така роздратована, що не звертаю уваги на хлопця, що вже сміється в голос. 

– Ти така дивачка, але мені хочеться з тобою познайомитись.

– Слухай. В мене пропозиція, а давай ти завтра будеш тут знов проходити, я вийду на зустріч і ми познайомимось ніби вперше? Не питай чого, просто так треба, – промовила я до нього дивлячись по сторонах, ніби нас міг хтось підслухати.

– А давай, – погодився він без питань. 

Наступні дні народження ми святкували разом і він завжди бігав мені по шоколад, бо покидати квартиру я навідріз відмовлялася.