Дитячий будинок.5

Люциандр.
Я пішов у підвал, прилетіли мої інформатори, треба подивитись що вони бачили. Трьох воронів я по черзі перетворив на нежить, щоб ніхто не помітив, що вони уже мертві, я спеціально їх упіймав, зупинив їхнє серце, і одразу перетворив на нежить, поки незворотний процес розкладу не розпочався. Нежитю керувати легше, я ж некромант.

Це мій особистий винахід, ніхто про нього не знає і не повторить. Це дозволяє мені слідкувати за ворогами. Бачити те що бачили мої ворони.

Через спеціальне віконечко вони заходять у підвал, коли я зайшов вони уже чекали на мене.

Підійшов, і всього одним словом "Аранте" побачив те що бачили вони, уривками. Побачив Андріана, як він готується до НБ, як зустрічається з іншим учасником, шукає союзників, удосконалює свою нежить.

Він достойний конкурент.

Далі я відправив ще одного "помічника" знайти мені директрису дитячого будинку, щоб отримати те що я хочу, мені потрібна тільки одна крапля її крові, і тоді вона зробить усе...

А от викупити будинок у банку, зовсім не проблема, два дзвінки, і він мій.

Наступного ранку, я збирався у дитячий будинок, вдягнув просту чорну сорочку, темні джинси й спустився на перший поверх.
Соль.
Вчорашній день, я виконувала рутинну роботу, придбала продукти у магазині, де до речі на мене косо дивилися, у селищі, вже всі знали що я живу у Люциандра, добре що хоч ніхто нічого не питав.

Потім готувала обід, прибирала, потім вечеря. Добре що є так багато роботи, так я відволікаюся від сумних думок.

Зранку, я одяглась у синю блузку, чорні штани, знову ж таки позичила у жінки, що жила тут до мене... Треба сходити додому і взяти свої речі.

Внизу на мене уже чекав Люциандр, серйозний як завжди, вчора ми більше не розмовляли, навіть їли мовчки.

Як і зараз, я мовчки йшла за ним.

На дворі на нас чекала новесенька чорна машина. Ми доїхали за пів години. А коли зайшли у кабінет директриси, я занервувала ще більше. Я так боялась подивитись в очі Адель,  соромилась цього. Бо не змогла захистити, бо вона тут сама. І як я їй скажу про батька? Як після цього знову тут залишу?

Я, мабуть розплачусь, почну істерику з криками, віддайте мені сестру. А директриса після цього ніколи не підпише документи про опікунства:

- Доброго дня! Сідайте! Ви, мабуть, приїхали провідати сестру! Соломія, представите свого друга!

Тільки я хотіла відповісти, як він стиснув мою руку, прикликаючи помовчати, і не відпускаючи заговорив.

- Доброго дня, Любов Ігорівна! Хто я, вас хай не цікавить! І ми приїхали не провідати Аделаїду, а забрати, тому зараз ви оформите усі документи, а потім, приведете особисто Адель.

Все, він усе зіпсував, зараз вона почне на нього кричати й виставить нас, і через нього я не побачу сестричку. Я ледь не плакала від розпачу...

Та Любов Ігорівна не кричала, вона почала витягати документи й щось писати, мовчки.

Я подивилась на Люциандра, і злякалась, його очі були чорні та дуже страшні, він поглянув на мене, я почала тремтіти, він мене жахав...

- Готово! Соломія, від сьогодні ви офіційний опікун Аделаїди.

Вона вийшла, а мене після її слів перестали тривожити очі Люциандра, хоч там була б прірва! Бо я опікун, Я! Я заберу свого ангелочка! Не змогла чекати поки вона прийде, і пішла за нею.

Соломія побачила мої очі у всій красі, і навіть не закричала. Я взяв документи й також рушив за Любов'ю Ігорівною.

Дитячий будинок був старим, і умови тут були третьосортні, діти сумні, перелякані, деякі голодні.

Зрештою я побачив Аделаїду, яка обіймала худими руками сестру, вона вчепилася у неї дуже міцно, і була такою переляканою, боялась що Соломія піде.

А Соломія плакала. Я не люблю людські емоції, вони занадто яскраві.

- Нам час!

- Зберіть речі Аделаїди!

Любов Ігорівна наказовим тоном говорила до няньки, яка дивилась і нічого не розуміла, та протестувати боялась.

(Соль)За кілька хвилин ми були у машині, їхали... Я так рада бачити Адель, вона похудала, обличчя бліде, а очі стали ще більшими. Усі говорили, що вона моя менша копія. Проблеми відійшли на другий план, я тільки хотіла нагодувати її, заспокоїти.

Ми під’їхали до нашого колишнього будинку, правда я не зрозуміла навіщо.

- Збери свої речі!

- А..

- Також, поживе у мене, поки я не знайду няньку.

Я вийшла з Адель, і направилась до будинку, невеличкого, бідного, не доглянутого, стала перед зачиненими дверима, ключів я не мала, і навіть не знаю де вони, на похороні це останнє про що я думала. Мабуть, потрібно бігти до сусідів...

Соломія з Адель стояли біля зачинених дверей, невже у неї не має ключів?

Доведеться допомогти, що починає дратувати, у мене є свої справи, я не можу возитися з ними увесь день.

Я просто одним рухом зламав замок. І зайшов у середину, тут так мало місця, і низько, чи то просто у мене дуже високо? Я не ходив у гості, не розглядав оселі людей, тому було цікаво усе тут роздивитися.

Соломія засоромилась, безладу чи бідності... Не знаю.. І швидко забігала по кімнатах, яких було всього дві, у просту дорожню сумку складала одяг.

- А де тато?

Соломія завмерла, невже вона не сказала сестрі, і навіщо тягнути, так дізнається..

- Адель...

Знову плаче, скільки можна ридати, вона доросла жінка, а плаче що дві хвилини, витримки нуль.

- Він помер!

Скажу я, якщо їй так важко, і завершимо цю драму. Та здається Соломія мою допомогу не оцінила, з ненавистю подивилась на мене. А Адель почала голосно плакати. Все, я залишу їх тут, набридли.

- Через дві хвилини чекаю на вас у машині, а то підете пішки.

Я заспокоювала Адель, шепотіла що все буде добре, цілувала, обнімала, і проклинала Люциандра за таку жорстокість. Швидко дозбирала речі, міг би й допомогти нести, так би мені не довелось робити кілька ходок.