Соломія. 2

Соломія.

У мене було чудове життя, люблячий батько, маленька сестричка, ангелочок. Інститут, друзі, будинок.

Поки не прийшла біда, у батька почались проблеми на роботі, до нас почали приходити кредитори, спочатку я не хвилювалась, думала усе владнається, та не судилось.

За пів року у нас не стало нічого, ні квартири у місті, ні будинку з басейном на окраїні, ні дорогих машин. Родини у нас не було, а друзі відвернулись. Так ми опинились у невеличкому містечку, окраїна міста, будиночок у якому ми поселились розвалювався, умов ніяких. І все б може нічого, прожили б, видряпались, та знову таки, не судилось. У батька від хвилювання стався інсульт, перший ми пережили. Та батька паралізувало, я доглядала за ним, виходжувала. Аделінка була біля мене, хоч мала ходити до школи в перший клас, та я не все мала час і можливість її відвести, тоді до нас почали приходити із відділу опіки, мовляв, що батько інвалід, я не справляюсь, тому Аделінку забрали, це був останній удар, як для батька, так і для мене.

Наступний інсульт батько не пережив, помер так і не дочекався швидкої. А я, мабуть, померла разом з ним, морально.

Надія зникла, що батько одужає, заберемо Аделінку і житимемо як колись. Я залишилась сама, сестру мені не віддадуть, бо умови будинку не дозволяють, а ще роботи у мене не має, відповідно коштів на її утримання.

Невимовний біль розрив серце, від безсилля, страху за сестру, як вона там без мене, а ще я боялась їй сказати про батька. Та я сама не могла повірити що це правда.

Похорон проходив тихо, мало людей, всього декілька сусідів. Тому незнайомого старшого чоловіка я виділила одразу, та було байдуже чому він тут.

Та він сам, підійшов до мене після служби.

- Соломія Кирилова! Прийміть мої співчуття. Мені жаль, що я вам зараз повідомлю, та будинок у якому ви проживаєте, вам більше не належить.

- Але батько розплатився із всіма боргами ще...

- Так, боргами так, залишились відсотки, які наросли від затримки виплат. Мені жаль.

Йому жаль? По холодному обличчі, на якому зовсім ніяких емоцій, це не скажеш.

Та мені байдуже, мені уже все байдуже... В середині порожнеча.

Я присіла на лавочку на цвинтарі біля могили батька, усі розійшлись, більше ніхто не надокучав своїми співчуттями.

Сліз не залишилось, я їх виплакала за ці довгі три дні, кладовище лякало, з дитинства їх боюся, та іти було нікуди. І я просто сиділа, навіть холоду не відчувала. Так і заснула.

Розплющила очі, і не зрозуміла, де це я? Неподалік стояв чоловік, від вигляду якого мене охоплював жах.

Ні, він не страшний, скоріше навпаки, дуже привабливий. Чорне волосся, чіткі, правильні риси обличчя та від нього віяло смертю,чимось холодним, важким.

Він сухо натякнув, що мені час, я і сама не хотіла тут залишатись, тому після того як він вийшов, я знайшла своє взуття, куртку і направилась до виходу. Будинок темний, усе в ньому чорного або коричневого кольору, на стінах висять стародавні підсвічники зі свічками(хто зараз ставить підсвічники?), багато картин з незрозумілими похмурими інсталяціями.

Я почала догадуватись хто мій рятівник.

Цього чоловіка, не знаю як він називається, у селищі всі уникали, він жив усамітнено у старовинному будинку. Про нього часто пліткували сусіди, говорили що він ночами ходить на кладовище, що він дивний, й не хоче ні з ким розмовляти.

Я вийшла на двір, було холодно. Куди йти? Будинок забрали, проситися до сусідів соромно. Я не знайшла кращої ідеї, тому знову направилась на кладовище.