Жити далі
Довгий час я думала,
що жити далі — це зрада.
Зрада того,
кого я колись любила.
Зрада почуттів.
Зрада себе — тієї,
яка вірила до кінця.
Я носила в собі цю провину,
ніби вона була доказом того,
що любов була справжньою.
Але це неправда.
Любов не знецінюється тим,
що вона закінчилась.
Вона не стає брехнею,
коли ти йдеш далі.
Вона просто стає частиною дороги.
Я більше не питаю себе,
чи маю право бути щасливою.
Не зважую,
чи достатньо я страждала.
Не доводжу нічого минулому.
Бо життя — не іспит.
Той, хто пішов,
навчив мене втрачати.
Той, хто залишився,
навчив мене не боятися.
І між ними —
я.
Жива.
Справжня.
Така, що має право
починати знову.
Я не зрадила любов.
Я просто не залишилась у болю.
І якщо щось я знаю напевно,
то це одне:
не треба боятися жити далі
після невдалих стосунків.
І не треба винити себе
за те, що серце знову обрало життя.