ГЛАВА V

Хтось поруч

Він з’явився тоді, коли я вже нікого не чекала.
Не в момент слабкості.
Не тоді, коли мені потрібен був порятунок.
А в звичайний день,
коли я просто жила — як могла.
Ми не познайомилися «особливо».
Не було історії, яку хочеться переповідати.
Він просто опинився поруч.
І цього виявилося достатньо.
Він не питав про минуле.
І я була вдячна йому за це.
Бо не все, що було,
я хотіла витягувати на світло.
Ми говорили про дрібниці.
Про погоду.
Про втому.
Про те, як іноді хочеться тиші.
І я помітила:
мені не хочеться мовчати з ним через страх.
Мовчання з ним було… спокійним.
Він не намагався стати важливим.
Не вторгався.
Не заповнював порожнечі.
Він просто був.
І це було нове відчуття —
коли поруч хтось,
але ти не боїшся втратити себе.
Я не порівнювала.
Свідомо не дозволяла собі цього.
Бо порівняння — це шлях назад,
а я вже не могла повернутися.
Він був іншим.
І саме тому — безпечним.
Одного разу я впіймала себе на думці,
що сміюся.
Не різко.
Не гучно.
А легко — так, ніби забула,
як важко було до цього.
І я злякалася.
Не його.
Себе.
Бо сміх означав,
що життя триває.
Я ще не називала це почуттями.
Не дозволяла собі жодних назв.
Це було занадто крихке,
щоб торкатися словами.
Я знала тільки одне:
коли він поруч,
мені не хочеться думати,
чи хтось інший щасливий без мене.
І це вже було багато.
Він не прийшов,
щоб замінити.
Він прийшов,
коли я вже не чекала,
що хтось узагалі прийде.
І, можливо, саме тому
я дозволила йому залишитися
трохи довше.