ГЛАВА IV

Після нього

Після нього світ не зупинився.
Він просто став іншим —
ніби хтось зменшив яскравість.
Я прокидалася й на мить забувала,
а потім згадувала знову.
Це було найважче:
усвідомлювати втрату щоранку,
наче вперше.
Я більше не знала,
куди нести свої думки.
Раніше вони всі вели до нього.
Тепер — розсипалися.
Я ловила себе на дивному страху:
я боялася, що він щасливий.
Не тому, що бажала йому зла.
А тому, що його щастя без мене
робило наші роки чимось зайвим.
Ніби я була лише зупинкою,
а не частиною шляху.
Я уявляла його життя без себе —
і це боліло сильніше, ніж саме розставання.
Я намагалася бути сильною.
Робила вигляд, що тримаюсь.
Навіть собі.
Але ночами
я розмовляла з порожнечею.
Задавала питання,
на які вже не чекала відповіді.
Чи він згадує мене?
Чи думає інколи?
Чи я залишила в ньому бодай щось?
Я перестала носити улюблені речі.
Вони нагадували, ким я була поруч із ним.
А тією я більше не могла бути.
Я вчилась жити повільно.
Дуже повільно.
Крок за кроком,
не дивлячись уперед.
Бо майбутнє лякало.
Одного дня я помітила,
що він не перша думка зранку.
І не остання ввечері.
Це не принесло радості.
Лише дивне відчуття зради —
ніби я зраджувала любов,
яка колись була всім.
Але разом із цим
прийшло щось інше.
Тиша —
не порожня,
а м’яка.
Я ще не знала тоді,
що в цій тиші з’явиться хтось інший.
Не раптово.
Не яскраво.
Він увійде в моє життя
не як відповідь,
а як присутність.
І я дозволю йому бути поруч
саме тому,
що він не намагатиметься
зайняти чуже місце.
Після нього
я навчилася бути з собою.
І тільки тому
змогла колись бути з кимось іншим.