ГЛАВА IIІ

Шоколадка

Того дня нічого не віщувало кінця.
Ми гуляли.
Було навіть добре — з тих «добре», які не злітають у щастя, але й не падають у біль.
Я ловила себе на думці, що, можливо, все ще можна врятувати.
Що, можливо, я надумала зайвого.
Що іноді любов просто мовчить.
Ми сіли.
Просто сіли поруч, як робили сотні разів до цього.
І тоді він заговорив.
Без злості.
Без крику.
Без драми.
— Ми не приймаємо одне одного, — сказав він.
Ніби читав думку, яка давно висіла між нами.
— У нас не виходить.
Ці слова не впали —
вони повільно осіли всередині.
Я не почала сперечатися.
Не плакала.
Не питала «чому».
Бо іноді ти знаєш відповідь ще до того,
як ставиш питання.
Я просто встала.
Мені потрібно було піти.
Не красиво.
Не правильно.
Просто — піти, поки я ще можу дихати.
Я чула, як він пішов за мною.
Кроки позаду.
Близько.
Майже так, як раніше.
І на мить я подумала:
можливо, він зупинить.
можливо, скаже щось інше.
можливо, ми ще повернемось.
Але замість цього я відчула в кишені шоколадку.
Ту саму.
Куплену без приводу.
Просто для нього.
Я зупинилась.
Розвернулась.
І віддала її.
Без слів.
Це був мій спосіб попрощатися.
Мій спосіб сказати:
я все ще добра до тебе, навіть коли мені боляче.
Я пішла далі.
І він більше не пішов за мною.
Не було фінальної сцени.
Не було останнього погляду.
Не було слів, які закривають історії.
Було тільки відчуття,
що щось дуже важливе
залишилося позаду —
на тій дорозі,
де я більше не оберталася.
Того вечора я зрозуміла:
деякі любові закінчуються не тому, що їх зруйнували,
а тому, що їх не змогли втримати разом двоє.
І я понесла цю тишу далі —
сама.