ГЛАВА І

Коли любов ще не знала свого кінця.                             Він з’явився в моєму житті так, ніби не збирався залишатися.
Без гучних жестів, без обіцянок, без пафосу.
Просто став частиною днів — спочатку непомітно, майже випадково.
Я не одразу зрозуміла, що це любов.
Мені здавалося, що любов має бути різкою, неспокійною, такою, від якої паморочиться в голові.
А з ним було інакше.
З ним було… рівно.
Ми могли довго мовчати.
Не тому, що не було що сказати,
а тому, що слова були не обов’язкові.
Я пам’ятаю вечори, коли ми сиділи поруч, кожен у своїх думках,
і це не лякало.
Навпаки — заспокоювало.
Я почала чекати його не як подію,
а як щось природне.
Як ранок.
Як дім.
І саме тоді, коли він став звичкою,
я зрозуміла, що боюся його втратити.
Ми будували своє «ми» дрібницями.
Кавою, яку він пив надто міцну.
Повідомленнями без приводу.
Його мовчазною присутністю, коли мені було важко.
Він не завжди знав, що сказати.
Але завжди знав, коли треба просто бути поруч.
І я повірила, що цього достатньо.
Що любов — це не буря,
а тиша, в якій тобі не самотньо.
Я дозволила собі бути слабкою.
Дозволила не грати роль.
Дозволила любити так, як вміла —
цілою.
Пам’ятаю момент, коли вперше подумала про майбутнє.
Не як про мрію,
а як про щось реальне.
Я уявила, як він залишиться.
Не на день.
Не на рік.
А просто — залишиться.
І від цієї думки стало тепло.
Так тепло, що я перестала сумніватися.
Любов іноді починається саме так —
коли ти перестаєш боятися.
Але я не знала тоді одного:
любов не завжди закінчується там, де закінчуються почуття.
Іноді вона закінчується там,
де люди перестають іти в одному напрямку.
Поки що ми ще йшли разом.
Повільно.
Нерівно.
Але разом.
І мені здавалося —
цього не може забрати нічого.