6 жовтня

Отримувач: katy98kurkurkur@gmail.com

Відправник: cherry.ghost@gmail.com

Час відправки: 23:51

Якщо і писати в порожнечу, то хоча би з мінімальними шансами. Чомусь тоді, коли пишу на електронку, здається, ніби мене все-таки чують. Хоча це дурниці, звісно: ти завжди мене чуєш, так же? Бо інакше який сенс в цьому всьому?

Вчора так і не змогла змусити написати тобі хоч щось. Вибач, будь ласка... День був жахливим. Поспати без снодійного так і не вдалося, а далі ще й була змушена оббігати весь район у пошуках відповідного препарату – ледь урвала останню баночку. Хоч яка, але вже перемога. В обід прийшла решта зарплати, тож після я продовжила свій шопінг і докупила Дyлoксeтин, а також – стандартний протизастудний набір, бо із набряклого носу уже був очевидний мій стан на подальший тиждень.

До речі, напередодні я випилa на 60 mг менше призначеної дoзи, тому вчoра вирішила випити на 60 mг бiльше. Для врівноваження. Логічно? Логічно ж. Але виявилося, що так робити категорично не можна. Тож вчора мене нудило не від життя і не від себе.   

Але під вечір я навіть зайшла до Віки, аби привіти її із нашим професійним святом. Шкода, що ти не дожила до нашого з нею знайомства: я певна, ви би сподобались одна одній. Вона така, як ми... Така ж довбонута і теж із деструктивної сім’ї.

Від Віки я втекла з панічною атакою. Ні, нічого не сталося, але раптом мене накрило відчуттям чогось страшного та неминучого. Те саме відчуття, яке душило напередодні твоєї загибелі. Те саме відчуття, яке переживала 23 лютого 2022 року: я бігла в незрозумілій істериці вздовж своєї вулиці і мені здавалось, що я бачу її такою в останній раз. Мені здавалось, що небо ось-ось впаде. Здавалось, що завтра станеться щось невідворотне. І ось уже два дні поспіль це відчуття переслідує мене знов. Те саме, після чого кожен раз то смерть, то обстріл, то щось інше, але не менш жахливе.

Сьогодні я прокинулась геть хворою. Підвелася з ліжка раніше, бо втомилась прокидатись декілька разів за годину, а поряд уже «горів» вайбер від купи «надто важливих» робочих повідомлень. Кудряве волосся сплуталося в мочалку; на щоках красувались вчорашні котячі подряпини (ми обіймались, чесно); під очима, як рідні, причаїлись сінці; набряклий та червоний від нежиті ніс підкреслив усю вишуканість мого не дуже здорового вигляду. Для повного комбо не вистачало тільки передчасного початку місячних, тож сьогодні я прокинулась мокра не від холодного поту, а від власної крові. І що ще треба в цьому світі для щастя?

Геть хвора ледве змусила себе зняти піжаму, але теплий светр та джинси не врятували від холоду неопаленої квартири. Я кинула погляд на незібрану робочу сумку, подумала про вісім уроків, проведення яких очікувало мене попереду, взяла телефон і набрала завуча, хриплим голосом повідомивши дуже прикру новину: я йду на лікарняний. За останній час це єдине рішення, про яке я реально не жалкую.

І лікарці, і завучу я заливала про підвищену температуру, бо сил на роботу я би точно не знайшла. І оскільки я зовсім не вмію брехати (моє спілкування з родичами ми не беремо до уваги), логічно, що протягом залишку дня я мучилась з температурою.

Лтше під вечір змусила себе випити себе Дyлoксeтин. Чомусь здалося, що панічна атака і це ідіотське тривожне передчуття може бути якось пов’язаним із завеликим контрастом в дозуванні. Навряд чи я захочу ще раз утнути подібну дурість. Сьогодні раптом замислилась, щоби кинути ці ліки взагалі: я раптом остаточно затвердилась, що це все треба скінчити...

Боже, я пишу тобі не сльозливого листа про свої почуття, а про щось таке буденне! Це так прекрасно... Ти би знала, як мені цього не вистачало всі ці роки... Ти би знала, як мені цього не вистачає!

Назавжди твоя N…