5 жовтня НІЧ

Отримувач: katy98kurkurkur@gmail.com

Відправник: cherry.ghost@gmail.com

Час відправки: 3:01

Привіт... Це знову я. За старою традицією оглушаю нічну тишу своїми думками. Я сьогодні трошечки склеротик: забула купити снодійне. Як і слід було того очікувати, усі спроби заснути виявилися марними. Попереду – чергова безсонна ніч та нескінченний день, витримати який не допоможе ні літр кави, ні Дyлoксeтин, ні тепла осіння погода. Хоча коли це мені допомагала погода? 

Не повіриш, але я навіть написала своєму психіатру, що мені стало краще. Так, зовсім трошки, але все-таки краще. Не знаю, навіщо я це зробила і який чорт мене на це підштовхнув. Може, це черговий самообман, а може – я просто втомилась від постійного підвищення дози та зміни препаратів. Це звучатиме парадоксально, але саме після нашого листування з диво-доктором мій стан різко погіршився. Не знаю, що саме знову збило мене з ніг, але мене охоплює темрява і своєю кістлявою рукою штовхає в самісіньку темряву.

Боже, як можна було забути про ліки, від яких залежить так багато?

Вибач за цей нічний спам. Вибач за чергове скиглення. Вибач, що знову бомблю порожнечу листами і пишу туди, куди дописатися неможливо.

Те, що я розповім тобі зараз, звучатиме дивно, але з кожним надрукованим символом мені стає все важче бачити написаний текст та натискати на клавіші, ніби щось або хтось мене тримає, ніби я все-таки прийняла якийсь препарат, ніби у мене щось вселилося... Ніби я це більше не я, а моє тіло належить якійсь сутності.

Зв'язок із реальністю обривається. Щось відбувається. Туман перед очима, як я його називаю, стає схожим на реальний туман. Усе таке химерне... Інтер'єр кімнати здається чужим. 

Я відчуваю, як знов насувається темрява і диктує страшні та жорстокі настанови, а мені стає цілком очевидним, що я зарано радувала лікаря, але він про це, авжеж, ніколи не дізнається.

Вибач, я більше не можу писати.

Світло... Світло... Більше немає світла... 

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.

Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду. Я йду.