4 жовтня

Учорашній запал зник і я знову пишу тобі традиційного листа на блокнотному аркуші. Зранку, хоча він настав ближче до обіду, знову забула випити Дyлoксeтин, а коли все-таки згадала і прийняла нібито необхідно дозу, уже була приречена відчувати себе пожмаканим овочем, вижатим до останку, до кінця дня.

«Я хочу, щоби ти жила».

Ця убивча фраза знову і знову впивається цвяхами в тіло, пронизує судомним болем, давить всією вагою на скроні, вривається зі свистом у вухах, застрягає туманом перед очима, чимось палким стискає серце у грудях. Чи може, не серце? Але там щось важке. Там щось болюче. Щось тягне донизу.

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

«Я хочу, щоби ти жила».   «Я хочу, щоби ти жила».

Я настільки ненавиджу цю фразу. Я так від неї втомилася...

«Я хочу, щоби ти жила».

Проблема в тому, що ніхто, говорячи мені цю фразу вголос або кидаючи її несподіваним повідомленням, насправді не думає про мене. Проблема в тому, що ніхто не думає про те, чим насправді є моє життя. Я кожен день борюся із собою: із тригерами; із цим ледь помітним, але таким відчутним, туманом перед очима; із темрявою, яка мене примушує завдавати собі шкоди; із відчуттям нереальності; із хронічним болем; із постійним бажанням втекти; із нескінченною потребою в людині, якої більше нема.

Я помираю кожен день і кожен день збираю себе по шматках, а мені постійно говорять про якісь інші турботи, про свої проблеми, порівняння з чужими трагедіями і навіть негараздами, якесь майбутнє, шахову дошку та обов’язкові білі смуги, необхідність відпустити.

Я ніколи нікому не зможу розповісти, що за ці сім з невеличким років пройшла всі кола пекла. І чи здатна я описати їх хоч комусь? Хоча би тобі?

Ти знаєш, насправді я би впоралась зі всім: зі слабким здоров’ям, родинними драмами, насиллям, війною... Я би все винесла, якби ти просто була жива.

Мені байдуже на інше. Мене з кожним новим ранком накриває все більше. І я просто палаю кожен день і кожну ніч. І я втомилася.

«Я хочу, щоби ти жила».

Але проблема в тому, що я не хочу. Це не означає, що я хочу померти: це бажання приходить нападами. Але охололим мозком я розумію, що це не спонтанне рішення...

Ні, я не слабка. Я не шантажистка. Я не егоїстка. Я боролася. Я борюся. І я втомилась боротись.

«Я хочу, щоби ти жила».

Я ненавиджу цю фразу. Ненавиджу, бо вона завжди звучить твоїм голосом, бо вона завжди викликає твій образ, бо вона завжди ламає мене навіть тоді, коли здається, що зламати сильніше уже неможливо.

2018 рік. Черневе сонце рівняється з дахами багатоповерхівок. Під нами – місто, над нами – небо, навколо – тиша, а між нами майже відсутня відстань. Твої сині очі впираються в зелені мої. Вони настільки сині, що здаються мені нереальними. Вони настільки сині, що я нікому в цьому світі не пробачу схожості, схожості з твоїми очима.

Ти тримаєш мене за руку. Я тримаю тебе за оголену спину. я відчуваю тепло твоєї шкіри. Я чую твоє серцебиття. Я бачу, як ти дихаєш. І все це здається таким фантастичним, правильним і буденним водночас, і навіть не думається, що саме за цим відчуттям твоєї фізичної присутності, відчуттям тебе живої, я буду сумувати ще стільки незліченних років.

Червень. 2018 рік. Війна так далеко, а ти так близько. Я жива. Ти жива. Ми живі. Обидві живі. Час зупинився. Усе добре, попри те, що все насправді жахливо. Аде ми разом. Ми вдвох. Ми живі. Ми обоє живі. І ми все пройдемо разом. Я все переживу. Ти переживеш. Ми переживемо. І я так сильно вірю в нас, у життя і в майбутнє, ніби ще декілька годин тому не проклинала весь світ, навіть якщо на це і були достатньо вагомі причини.

— Бачиш, ти жива? Ти зі мною і життя прекрасне в цьому моменті! — так несподівано перериваєш тишу, що я у звичний спосіб здригаюся (ти же знаєш, якою я була завжди нервовою, поки остаточно не втратила здатність відчувати хоч щось).

— Що?

— Я хочу, щоби ти жила. — я знаю, що у тебе достатньо причин торкатися цієї теми, але я також знаю, що я нікому і нічому не дам себе вбити, доки над нами – небо, навколо – тиша, а між нами майже відсутня відстань.

— Угу...

— Пообіцяй мені жити, гаразд? — це прозвучало дещо пафосно, але твої сині очі дивились на мене настільки пронизливо та стурбовано, — Що би не трапилось з тобою, зі мною та нами...

Останнє речення здалося особливо серйозним, але я була нездатна побачити всієї глибини. Я не бачила підтексту, не бачила відчаю, не бачила туману, якими була оповита заповітна синява... Я не бачила так само, як зараз ніхто нічого не бачить у мені.

— Обіцяю! — ця офраза була такою легкою, але такою важливою.

Так легко було обіцяти жити, стоячи в твої руках під вечірнім червневим небом на даху нової багатоповерхівки, але чому ж я не додумалась попросити того ж у відповідь?

— Пообіцяй мені жити!            — Пообіцяй мені жити!

— Обіцяю!                                   — Обіцяю!

— Пообіцяй мені жити!            — Пообіцяй мені жити!

— Обіцяю!                                   — Обіцяю!

— Пообіцяй мені жити!            — Пообіцяй мені жити!

— Обіцяю!                                   — Обіцяю!

— Пообіцяй мені жити!            — Пообіцяй мені жити!